Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

17 липня 1687 року об’єднане військо зупинилося біля річки Карачакрак. Воєначальники зібралися на військову раду в головнокомандуючого Голіцина. Більшість висловлювалася за припинення походу й повернення війська на Лівобережжя. Рада ухвалила Кримський похід припинити, але відправити значні сили в район Запорозької Січі, де перебували ратники Григорія Косагова, і чинити військовий промисел проти фортеці Кизикермен над Дніпром. Туди рушило двадцять тисяч ратників під командуванням воєводи Леонтія Неплюєва і вісім козацьких полків (Чернігівський, Прилуцький, Переяславський і Миргородський, два кінних і два піших охотницьких полки) під загальним командуванням наказного гетьмана Григорія Самойловича. Гетьман Іван Самойлович наказав кошовому отаману Григорію Сагайдачному з запорожцями також приєднатися до цього війська і діяти спільно проти татарських орд та їх фортець у нижній течії Дніпра.

Це, мабуть, були останні розпорядження гетьмана Івана Самойловича, проти якого поступово наростало невдоволення серед старшин і козацтва. Невдоволення посилилося у зв’язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п’ятдесятитисячного війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й поспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні.

Недовір’я до гетьмана поширювалося й серед російських воєвод, зокрема в головнокомандувача військами князя Василя Голіцина. Останній вдався до того, що доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею вивідувати думки й висловлювання Івана Самойловича проти політики царського уряду і дій російських вельмож. Отож, тоді і з’явилася думка, щоб усі невдачі першого Кримського походу перекласти на українського гетьмана й усунути того від посади. Це виявилося вигідним і для російських воєвод, і для українських старшин, яких пригнічувала деспотична влада гетьмана Самойловича. Багатьох приваблювали значні багатства, якими він володів, і прагнення поживитися ними в разі усунення його від гетьманського уряду. Над головою престарілого і хворого Самойловича нависла смертельна небезпека.

Вигороджуючи фаворита регентки–царівни Софії Олексіївни боярина і князя Василя Васильовича Голіцина, лівобережні старшини вчинили змову, щоб усю вину за невдачу першого Кримського походу покласти на Самойловича й домогтися усунення його від гетьманства. На ім’я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних — обозного Василя Борковського, судці Михайла Воєховича, писаря Сави Прокоповича, осавула Івана Мазепи, полковників — Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея.

Це був цонос, у якому висувалося цвадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Натхненником змови і автором чолобитної історики небезпідставно вважають Івана Мазепу, який ціле десятиріччя (1676—1687) залишався довіреною особою гетьмана, добре знав його дії і таємні помисли. Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для вирішення справи царським урядом.

Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому берегах річки (тепер це місцевість поблизу містечка Коломак Харківської області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно з бажанням старшини, усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана. Уночі проти 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після ранкової молитви в похідній церкві гетьмана арештували й, разом із сином Яковом, привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди — бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку гетьманського сина — полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника та привласнив майно, коштовності й гроші.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича заслано до Сибіру — в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною — в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть у місті Севську.

У колишнього гетьмана було конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47 432 срібні талери (в Україні вони ще називалися єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Російської держави, а решта перейшла в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11 000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.

Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську.

Він належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України, виступив як один з багатьох борців за об’єднання українських земель в єдину державу — соборну Україну.

За визначенням відомого історика Івана Крип’якевича, цей гетьман «передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України».

«Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили». А про самого гетьмана він додав: «Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям».

Академік В. Смолій зазначає, що «козацьку Україну як єдину політичну структуру вбачав не лише П. Дорошенко. Історики недооцінюють у цьому плані діяльність лівобережних гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Як правило, вони наголошують на соціальному аспекті їх політики, говорять про промосковські орієнтації тощо. Але це лише один аспект політичних портретів названих гетьманів. Другим, не менш важливим аспектом їх діяльності було прагнення об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. І. Самойлович у своїй