Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Але повернімося до кар’єрного шляху Івана Мазепи. У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 року) він, можливо, виконував обов’язки генерального осавула. Мазепа, який став найближчим дорадником і приятелем Дорошенка, виконував важливі дипломатичні гетьманські доручення. Він виступав як посередник у переговорах із турецьким султаном, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором.

Під час однієї з таких дипломатичних виправок до Туреччини і Криму Мазепа, якого супроводжував татарський загін і 15 невільників, котрих везли як подарунок султану, був захоплений у полон запорозькими козаками, що чатували на шляхах для захисту від татарських нападів. Татарський загін знищили, невільників визволили, а Мазепу засудили на смерть. Мазепа попросив дозволу перед стратою сказати слово. Його красномовність зробила свою справу. Славетний кошовий отаман Іван Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям: «Не вбивайте його… може, колись він стане в пригоді Батьківщині».

Мазепу відвезли до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Два дні вистачило Мазепі, щоб увійти в цілковиту довіру до гетьмана, й той відправив його до Москви, доручивши подати повну інформацію про Туреччину і Кримське ханство, а також віддати листи Дорошенка до великого візира й хана. Московські бояри поставились із чемністю до Мазепи, запропонували йому переїхати на лівий берег до Самойловича. Мазепа так і зробив, незабаром зайнявши при ньому посаду генерального осавула. А вже 1687 року він — учасник антигетьманського перевороту і усунення І. Самойловича від влади. Його ж і було обрано на Коломацькій раді гетьманом. Ходили поголоски, що він передав Василю Голіцину 10 тисяч золотих, щоб забезпечити собі його підтримку та голоси старшини на виборах. Гетьманування почав він традиційно: підписав на березі Коломака нові договірні статті, що визначили місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром зайнявся розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією бенкетів у Батурині.

Новий гетьман з’явився перед Петром І, коли становище його благодійника, князя В. Голіцина, різко змінилося: за підтримку царівни Софії того заслали, конфіскувавши майно. Іван Мазепа сподобався молодому царю. І замість погроз та «доган» гетьман і старшина одержали грамоти на нові маєтки. З часом взаємини цих різних за становищем, віком, характером, моральними засадами людей переросли у відносини, сповнені довіри та взаємопідтримки. Петро І мав усі підстави довіряти українському гетьману. Після багатьох років «крамол» і «зрад» з’явився підданий, який вірою і правдою служив його інтересам: доповідав про «витівки» запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. Цар не лишався в боргу: на Івана Степановича «сипалися» маєтки, тисячі залежних селян, коштовності, найвищі нагороди і титули. Численні листи і доноси на гетьмана, що надходили до Москви, губились у нетрях бюрократичного апарату чи повертались у Батурин. їх авторів чекала жорстока кара. Не уникли її, як відомо, навіть генеральний судця В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра.

Як відомо, В. Кочубей був кумом І. Мазепи. Що ж спонукало кума написати донос на хрещеного своєї доньки?

Прироцно, що після смерті цружини гетьман–удівець думав про своє особисте життя й насамперед про спадкоємця. Адже рід Мазепи по його лінії міг обірватися.

Слід відзначити, що гетьман виглядав дуже молодо. Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у 1704 році в Батурині, так описував його: «Вигляц у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара1, вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Україну Густав Адлерфельц побачив гетьмана «у віці 64–х літ, серецнього зросту» (у 1708 році йому насправці було 69 років), він «цуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами». Інший сучасник–анонім говорив, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Незважаючи на різні обставини та хронологічну віддаленість у чотири роки, незалежні одне від одного джерела сходяться в одному — І. Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.

_________

1 Рейтар — найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях XVI—XVII століття.

З Кочубеєм та його родиною з давніх часів гетьмана в’язали близькі і дружні зв’язки.

Але романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею в 1704 році утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалі — і не лише про людське око — не перервалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, урешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей. Але десь у глибині, у близькому оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися всілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.

У 1704 році гетьмановій обраниці, дочці генерального судді Василя Кочубея Мотрі виповнилося не більше 22 років. Вікова різниця між ними була вражаючою. Однак ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Фран- цісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».

Хрещений, який часто гостював у домі Кочубеїв, міг приворожити дівчину й знанням мов, і власними віршами. Мова його листів до неї ніжна й зворушлива. «Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежели мої бідніє очі, що тебе не оглядають», — писав він Мотрі.

Трагічно