Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
19 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху Московському і всія Русі Йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити «права і вольності духовного чину» в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї Київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і царів. Того ж дня у Константинополь було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під впливом великого візира Туреччини дав згоду і на початку 1686 року розіслав соборну грамоту із закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкоритися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічно увійшла до Московського патріархату. Ця залежність тривала понад три сотні років.
Царський уряд і в 1685 році продовжував консультуватися з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу підготовлюваного союзного договору Російської держави з Річчю Посполитою. Але при цьому поступово наростали певні суперечності між політикою гетьмана України і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про «вічний мир», за умовами якого ці держави вступали у воєнний союз проти Туреччини і Кримського ханства, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення державного кордону по Дніпру. Гетьман Іван Самойлович цілком справедливо вбачав у цьому шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення цим договором, який роз’єднував Україну.
Треба зауважити, що гетьман Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку Лівобережної України, нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово–адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визискувати селян і міщан. Водночас Самойлович дбав про забезпечення суспільного становища і добробуту своїх синів, які служили в козацькому війську. Старшого сина Семена він поставив стародубським полковником і надав у володіння троє сіл і кілька млинів на річці Ворі. Після його смерті стародубським полковником став молодший син Яків. Середній син Григорій отримав посаду чернігівського полковника, а також значні маєтності — містечко Любеч та близько півсотні сіл і хуторів на Лівобережжі. Сини вели господарство й мали від нього значні прибутки. Царський уряд не перечив роздачі гетьманом посад і маєтків його синам, хоча серед старшини виникало незадоволення за таку самовладність.
Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні було місто Гадяч, надане за булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він возив на продаж у Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство. Як і багато інших старшин, він був багатою людиною. Але при цьому несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність. Як людина віруюча, Іван Самойлович був відомий щирою прихильністю до православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його кошти споруджено кам’яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672—1676 роках в стилі українського бароко збудована головна Троїцька церква. За завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як «ктитора».
Після укладення Московського трактату про «вічний мир» з Річчю Посполитою Російська держава почала готуватися до війни проти Туреччини і Кримського ханства. Царський уряд розіслав грамоти гетьману Івану Самойловичу та кошовому отаману Запорозької Січі з повідомленням про наступний похід російських і козацьких військ на Кримське ханство, орди яких, порушуючи умови Бахчисарайського мирного договору, продовжували руйнівні нашестя на південні землі Росії, України і Речі Посполитої. На початку грудня 1686 року воєвода Григорій Косагов прибув на Запорожжя, щоб зробити фортецю Кам’яний Затон базою бойових дій проти кримських татар і турків у нижньому Подніпров’ї.
Іван Самойлович не бажав цієї війни і намагався відрадити Москву від ризикованої акції, схилити до мирних переговорів з Кримом. Коли ж його поради не прийняли, він почав готувати козацьке військо до походу, пропонував рушити на Крим велике військо ранньою весною, щоб уже були трави для годівлі десятків тисяч коней. На початку квітня 1687 року в Батурин надійшла царська грамота з наказом піднімати українське козацтво в похід проти Кримського ханства, а вже в кінці квітня Самойлович вирушив через Гадяч і Полтаву збирати козацькі полки. Під його командуванням зібралося п’ятдесятитисячне козацьке військо, тобто усі десять полків. Могутня сила, на той час добре озброєна і навчена військовій справі.
На Лівобережну Україну прибуло російське військо — близько сотні тисяч ратників, головнокомандуючим якого був фаворит царівни Софії Олексіївни, боярин і князь Василь Голіцин. З ним були найближчі його помічники — генерали Аггей Шепелев і Патрик Гордон. Останній відзначився в обороні Чигирина (1677—1678) знанням військової справи, хоробрістю та розпорядливістю, і в цьому поході Гордон продовжував вести свій щоденник, який став одним із джерел історії війни з Кримським ханством.
Про масштаби й могутність військ, які рушили на Крим, свідчить те, що обоз лише російського війська складався з двадцяти тисяч возів. Наприкінці травня 1687 року російське й козацьке війська об’єдналися в межиріччі Орелі та Самари й рушили на південь, досягли річки Кінські Води й далі просувалися степом у напрямку Перекопу. Того року навесні не було дощів, висохли трави в Дикому полі і навіть у Великім Лузі понад Дніпром. Це ускладнювало похід такої маси військ. До того ж кримські татари вдалися до випробуваного засобу: вони підпалили степи Запорожжя на величезній площі. Рухатися випаленим степом людям і коням було надзвичайно важко. У гетьмана Івана
