На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

Дбаючи про економію міністерських коштів та скорочення посольських витрат, я й доручив цю роботу жінчиній доньці, яка не потребує окремої квартири та проїзного квитка.

Ще одне. Я не гарантований від підслуховування технічними засобами переговорів у резиденції, але присутність тут доньки з онукою дає можливість практично не залишати будинок без нагляду. І, нарешті, проблема секретарювання. Ірина Стасів жила в Києві однією зі мною сім’єю. Її вміння друкувати було одним із мотивів виклику її до Оттави. Я поставив її на посаду технічної секретарки, і від самого приїзду до мене вона друкує абсолютну більшість посольських матеріалів, друкує швидко й грамотно.

За друкування і послуги в час прийомів іноземних дипломатів Ірина отримує 639 канадських доларів. Це заощаджує посольству понад 500 доларів місячно.

Ірина приїхала до мене в Канаду на основі приватної візи за власні кошти. Я хотів затримати її тут до свого повернення в Україну, бо кращої (і дешевшої) помічниці не буде.

Звернувся до Вас. щоб виписати їй як члену моєї сім’ї дипломатичний паспорт.

Паспорта не видали, бо вона як доросла людина, мовляв, не член моєї сім’ї (що, між іншим, суперечить визначенню поняття сім’ї у сімейному праві). Тоді я попросив дати для неї службовий паспорт як для чужої людини. Не дали. Порадили продовжити візу в Канаді.

Тут, в Оттаві, секретар з консульських справ займався цим питанням з початку квітня місяця, і ось 14 травня 1993 року надійшла відповідь з протокольного відділу Департаменту зовнішніх справ з нотою ХДС-1290 та бланками на одержання статусу емігрантки.

Це образа! Ні Ірина, ні дружина, ні я нічого подібного Ірині не бажали. Донька хоча по крові й не моя, та, як і я, — націоналістка, а не безрідна обивателька, що не має почуття роду-племені і готова проміняти Україну на кращий шматок заморського хліба. І якщо вона приїхала сюди, то лишень щоб удосконалити знання мови та допомогти мені в період становлення посольства. Це можливо за умови, коли сім’я з чотирьох осіб живе разом. Розрив сім’ї на дві частини зв’яже Ірині руки і обмежить її можливості до праці, а мене позбавить надійної помічниці.

Шановний пане Міністре!

Крім грошей Фонду посольства України, наші два консульські працівники заробили вже понад 100 тисяч доларів. Наші друзі в Едмонтоні беруть на себе витрати на утримання українського ген-консульства в Едмонтоні.

Коли б Ви ставилися з більшим довір’ям у справі добору допоміжного персоналу та надсилали дипломатичних працівників, то українські представництва в Канаді можна б було розширювати, не збільшуючи тиску на бюджет МЗС.

Я не прошу у Вас грошей. Я постійно прошу у Вас людей, а Ви не даєте!

Такі сприятливі умови для розширення консульської діяльності (і збільшення валютних надходжень), таке велике бажання канадців для пожвавлення підприємництва, а ми не маємо жодного економіста в Торонто, Едмонтоні, щоб допомогти цим щирим людям робити добро Україні — на всю Канаду тільки один економіст!

Як ми можемо розширювати вплив України в Канаді таким невеличким штатом?

А тепер ще покине посольство Ірина Стасів, і дипломати самі засядуть за друкування посольських матеріалів.

Сподіваюся, що моя думка не відходить від загальноприйнятої в молодій українській дипломатії, яку очолюєте Ви: треба звільняти з дипломатичної роботи за кордоном пияків, але й треба цінувати сумлінних і здібних людей, якщо навіть прийшли вони в систему МЗС України на короткий час.

Прошу залишити Ірину Стасів у Канаді для роботи в посольстві, відповідно оформивши її юридичний стутус».

Наступного дня я знайшов нагоду повідомити Асмана про оформлення візи для Ірини, щоб побачити його реакцію. Йому було ніяково.

Дружня дискусія з Павличком і офіційні стосунки з міністерством

До Канади приїздив Павличко, тодішній голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради. Він прилетів до Торонто із Сполучених Штатів. За браком часу не міг завітати в Оттаву. Мені дуже хотілося з ним зустрітися, щоб вирішити кілька конкретних справ.

І я вилетів до Торонто. Зустріч відбулася в генеральному консулаті України.

Я розповів про політичну, економічну, культурну діяльність посольства, про кадрову проблему, про можливості України в Канаді.

— Моє посольство, — сказав я, — це не повноструктурна установа: немає спецзв’язку, немає своєї охорони і офіцера Служби безпеки. Підганяй. Дмитре, пана Зленка швидше все це організувати.

— Бракує коштів. Ти ж знаєш, як фінансують наше міністерство, — відповів Павличко.

— Та не потрібні додаткові міністерські кошти! На зарплатню можна буде пустити наші консульські збори, а експлуатаційні витрати покриває КУК з Фонду амбасади.

— Ти задоволений будинком посольства?

— Ну, як сказати? Будинок невеличкий і справжнє велике посольство він не задовольнятиме, але зараз цілком влаштовує. Я вельми поспішав офіційно відкрити посольство в окремому будинку, і завдяки подарунку Гуцуляка це вдалося. Україна зміцнюватиметься, реформує економіку, багатітиме — тоді й купить імпозантний будинок і переселить у нього посольство.

— Судячи з поведінки групи 239, вони хочуть остаточно розвалити економіку. Справи дуже кепські. І я все частіше думаю, що краще було б тобі не виїжджати з України. Тоді, на самому початку 1992 року, коли підшукували посла для Канади, я всіляко старався тебе проштовхнути, а тепер уже сумніваюся, чи добре робив.

— Дмитре, таж здавалося, що у Верховній Раді виросло багато молодих політиків, що цілком мене замінять, а захист зовнішніх інтересів України для молодої держави дуже важливий.

— І мені так здавалося. Тобто не те, щоб тебе хтось замінив, але що самостійність гарантує Верховна Рада. А в Канаді ніхто інший не мав би такої підтримки, як ти, і ніхто так багато не зробить, як ти.

— Либонь, так. До мого приїзду в Оттаву Фонд амбасади України мав близько 70 тисяч доларів. Коли я приїхав, він почав швидко зростати. Знаєш, мені легко з нашою діаспорою. До бандерівців і мельниківців, до духовних отців і комбатантів я маю право говорити на «ти». Ніхто з них не може мені кинути: «Ми боролися за самостійну Україну, а ви…» Виступаючи перед різними діаспорними зібраннями, я створюю контекст, в якому їх ставлю поруч із собою або себе поруч з ними, і, поставивши їх і себе в одну лаву, закликаю продовжити патріотичну справу і допомогти молодій державі зміцнити. В мені вони бачать свого й відгукуються.

Між іншим, Дмитре, як