На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Газети й книжки, що надходили з України, були периферійного значення і не цікавили впливові канадські кола.
Самі канадські українці з бігом часу віддалялися від української дійсності й чимраз менше цікавилися Україною.
Так дожили до 90-х років, до проголошення Україною 24 серпня 1991 р. своєї незалежності, до референдуму і визнання Канадою 2 листопада 1991 р. Української держави.
За останні два роки тисячі канадських українців, сотні бізнесменів відвідали Україну. Вони поверталися звідти з різними враженнями. Для більшості політиків і бізнесменів поїздки були відкриттям нової країни. Вони реально побачили великі розміри цієї країни, високий рівень цивілізованості 52-мільйонного народу, чудовий клімат і величезні запаси природних багатств. Разом з тим вони відчули жахливі наслідки 75-річної окупації: зруйноване колгоспною системою сільське господарство, дезорганізовану промисловість. Україна все ще ніяк не розгорне в широчінь приватизацію економіки — не вистачає рішучості, не вистачає досвіду. І не дивно: ринкову економіку мають збудувати люди, які ніколи не жили в умовах такої економіки.
За таких обставин допомога канадських бізнесменів особливо цінна. Причому від самого початку незалежності і в українському парламенті, і в інших впливових колах при обговоренні проблем одержання іноземної допомоги сповідують принцип: не давайте нам шматок хліба, дайте нам лопату, щоб ми нею самі собі його здобули. А на допомогу Україна заслуговує, бо наш після колоніальний стан можна порівняти хіба що з наслідками 9-бального землетрусу. Але якщо у випадку землетрусу весь світ допомагає швидше відбудувати зруйноване місто, то хіба не захоче цей світ виявити співчуття і надати допомогу, коли розтрясло не одне місто, а всю економіку і всю країну?
Тепер поглянемо з підприємницького боку.
В Україні новими законами створені сприятливі умови для іноземних інвесторів.
Між Україною і Канадою практично немає мовного бар’єру, бо, мабуть, немає в Канаді такої фірми, де б не було українців.
Канада має високорозвинені передові технології, а Україна має висококваліфікованих робітників з низькою заробітною платою. Створення спільних підприємств вигідно обом сторонам: Україні — бо вона здобуває нову техніку і канадський досвід. Канаді — бо вона продає техніку і тим завантажує свої підприємства і зменшує безробіття.
Оскільки українська робоча сила дуже дешева, то спільне підприємство заощаджувало б на заробітній платі, і товари його мали б дуже низьку собівартість. Це збільшувало б їхню конкурентноспроможність на світовому ринку, що сприяло б покращенню економічного становища в Канаді.
Тепер, коли в канадському уряді починають прихильніше ставитися до розширення економічних зв’язків з Україною, очевидно, і приватний сектор економіки не помине нагоди скористатися з винятково сприятливих умов.»
8 червня 1993 р. до посольства прибув професор Юрій Книш з Манітобського університету. Вчений працює у відділі політичних студій. Коло його інтересів — давня й середньовічна історія, сучасний стан України. Він дуже позитивно поставився до ідеї створення колективу українських вчених з метою написання статей для наукових журналів. Домовилися, що він працюватиме у своєму середовищі й підшукуватиме підходящих людей, а коли ми в Оттаві створимо секретаріат для зв’язків і координації, тоді обговоримо питання про загальну зустріч для узгодження стратегії діяльності.
Зателефонував адвокат Олександр Бієга. На відміну від багатьох балакучих земляків, він наполегливо діяв. Тепер його наполегливість спрямована на створення збірника з історії українців Квебеку.
Я також написав статтю, але її не вмістили до збірника — в останній момент спохватилися, що вона не відповідає його ідеї. Збірник звертається до канадців і французів Квебеку з метою показати значення українців у розвитку канадського (квебецького) суспільства, а моя стаття звертається до українців. Це різні адресати, і, щоб не вносити дисгармонії в спрямованість збірника, її не треба було туди вміщувати. Міркування цілком логічні, а логіка — найбільша сила, тож ніякого невдоволення я не відчув. А до цієї книжки її варто вмістити, щоб ознайомити читача з думками, які звернені не до чужинців, а до українців.
Подаю її зміст.
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА: ПОГЛЯД ЗБОКУ
З паном О. Бієгою я познайомився у червні 1992 року, коли ще й місяця не минуло від мого приїзду до Канади. Обов’язки посла, а часто й бажання зустрічей з канадськими українцями, зумовлювали мої часті поїздки, і я вже кілька разів відвідав Монреаль. Після святкування першої річниці незалежності України в Монреальському порту на українському судні Бієга запросив мене додому і розповів про свій задум видання англійською і французькою мовами книжки про українців у Квебеку. Я підтримав ідею. Бієга запропонував мені написати статтю до книги. Бувши страшенно завантажений дипломатичною працею та організаційними проблемами, я наївно думав, що, коли вирішиться питання з будинком для посольства та резиденцією, я зможу у вихідні написати статтю до збірника. І необачно пообіцяв Бієзі зробити це. Минав місяць за місяцем, а я все ніяк не знаходив часу. Сумління мучило і часто докоряло: «Навіщо ти, чоловіче, пообіцяв, ну навіщо?!» Але даного слова назад не повернути, а щоб повернути рівновагу душі, був лишень один спосіб — написати статтю. Що я врешті й зробив. Тепер залишається менший гріх: я загальмував час видання книжки. Цей гріх я зможу спокутувати, якщо моя стаття знайде свого читача і йому стане терпіння дочитати її до кінця.
Я й досі не маю часу сісти за вивчення відповідної літератури, проте знайшов час сісти за письмовий стіл для викладу своїх думок про діаспору, тож і подаю їх покірно на суд читачеві.
Вже рік, як ми з дружиною живемо в Канаді. Дружину згадую тому, що її взаємини з Канадою складалися інакше, ніж мої. Обмінюючись удома своїми спостереженнями, ми іноді по-різному оцінювали канадську реальність, що давало мені певний простір для узагальнень. Не смію похвалитися, що за рік я глибоко проник у психологію українців Канади. Упевнений лишень в одному: кожен новий місяць перебування в Канаді відкривав мені нові й нові особливості життя канадських українців, і через ці особливості я розкривав характер їхнього світосприймання внутрішнього світу. Отже, я не претендую на істину в останній інстанції. Напевне, проживши в Канаді довше, я написав би трохи іншу статтю. Та оскільки результат будь-якого дослідження залежить не тільки від кількості емпіричного матеріалу, а ще й від здібностей до наукового синтезу, то й я осмілююсь подати свої розмірковування вимогливому читачеві.
Усе пізнаємо в порівнянні. І коли ми спостерігаємо українців Канади, то виносимо судження про них не з позицій абстрактного мірила,
