Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Що стосувалося кампанії у Східній Карелії, ситуація була інакшою. Там ми не загрожували ані Ленінграду, ані — як згодом дізнається читач — Мурманській залізниці. Метою окупації було завадити ворогові скористатися базою, яку він збудував для переведення війни на фінляндську територію.

Як я вже розповідав, план німців спрямувати через Петсамо й Саллу вирішальний удар по важливій для комунікацій між СССР та його союзниками Мурманській залізниці зірвався. А що не було можливостей підсилити там військо, то німецьке командування ухвалило перейти до оборони. 2 серпня я дізнався про німецький наказ, з якого оприявнилося, що Гітлер вирішив скасувати здійснення запланованого наступу на Кандалакшу. Водночас у ньому було пояснено, що це не означало відмови від ідеї перетяти Мурманську залізницю і що наказ стосується лише спершу вибраного напряму. Тепер німці запропонували, щоб ІІІ корпус за підтримки німецького війська добувся до залізниці через Лоухі. Якщо виявиться, що це нездійсненне завдання, можна приступні німецькі сили перекинути на південь, аби підсилити Карельську армію.

Ці задуми мені не подобалися, бо я вважав, що наступ на південнішому напрямі із часом стане і ризикованим, і обтяжливим. Можливо, буде легше дістатися до Мурманської залізниці в певних південніших точках, але я не мав сумнівів, що супротивник бурхливо на це відреагує, і саме це стало засадничим мотивом мого негативного ставлення. Адже йшлося про те, щоб не тільки тимчасово здобути якийсь пункт чи відтинок залізниці, а й втримати те, що зайнято. Мої враження від дій 163-ї піхотної дивізії на півночі від Ладозького озера не викликали позитивного уявлення про придатність німців до війни в лісовій глушині. Але незалежно від цього я не хотів змішувати Карельську армію з німецьким військом. Я знав, що німці на південніших ділянках Східного фронту, де командування було в їхніх руках, систематично долучали німецькі підрозділи до угорських і румунських частин, але за наших обставин про відповідний метод не могло йтися.

Утім ІІІ корпус було надано німцям, а мені довелося обмежитися тим, що я наголосив генералу Ерфурту на мінусах, пов’язаних з реалізацією німецьких пропозицій.

Моє побоювання, що спроба руху до Мурманської залізниці спричинить швидку реакцію, справдилося. Перекинувши підсилення на ділянку ІІІ корпусу, німці почали наступ через Кестеньгу на залізничну станцію Лоухі. Проте й росіяни підсилили свої частини, і в підсумку наступ захлинувся.

Наприкінці серпня — на початку вересня тривав наступ німців на Східному фронті, хоча в набагато повільнішому темпі. 28 серпня було здобуто Таллінн, а першого тижня вересня німці дійшли до південних околиць Ленінграда. 8 вересня вони захопили Шліссельбург, завдяки чому вийшли до Ладозького озера. Таким чином, наземні комунікації Ленінграда було перетято, проте місто не цілком оточено. Позаду нього на Карельському перешийку лежала територія, яка мала 25–40 кілометрів у глибину і з якої вдавалося через Ладогу підтримувати водяний зв’язок з районами, розташованими за межами німецького кільця оточення.

Дивовижно, що німці не зруйнували чималого плацдарму навколо Оранієнбаума, який через Фінську затоку мав комунікацію з Кронштадтом і Ленінградом, і що вони роками мирилися з існуванням цього мішка в себе в тилу. Це свідчило про нестачу війська і призвело до фатальних наслідків під час контрнаступу росіян восени 1944 року.

Часто лунають твердження, що Гітлер у ті часи вирішив заморити голодом місто-мільйонник на Неві. Якщо це відповідає дійсності, то таке рішення означало велику недооцінку витривалості й кмітливості росіян. І, до речі, це погано узгоджується з неодноразовими закликами до нас узяти участь у наступі на Ленінград. Варто зазначити, що німецьке військове керівництво в той час — за отриманою 5 вересня інформацією — вирішило перекинути танкову армію, яка оперувала за межами міста, на московську ділянку. Це переміщення довго таїли від нас, бо ці дані могли збільшити наше небажання брати участь у наступі. Скидається на те, що Гітлер на той час вагався у прийнятті рішень. Але, можливо, суперечливі відомості пояснюються й тим, що німецьке командування, бажаючи скористатися шансом на досягнення успіху на московській ділянці, вирішило послабити бойову потугу під Ленінградом, і тому так хотіло, щоб Фінляндія взяла на себе частину зусиль. Рішення здобути Ленінград з допомогою голоду, якщо воно взагалі існувало, у такому разі напевно з’явилося на пізнішій стадії, після того як сподівання на участь Фінляндії в наступальній операції остаточно розвіялися.

У Східній Карелії треба було завершити розпочаті операції, припинені доти, доки ми полагодимо залізничні колії до Лоймоли й Ууксу і з’явиться змога зняти частини з Карельського перешийка. 27 серпня Карельська армія дістала наказ наступати далі частково з межі Вітеле–Віел’ярві в напрямі Свірі, частково — з району Сяамяярві на столицю Карельської Совєтської республіки Петрозаводськ, розташований на західному березі Онезького озера.

Найближче до Ладозького озера стояв VІ корпус, що мав три дивізії. Центр уздовж відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ і на півдні від нього утворювали дві дивізії переформованого VІІ корпусу, для підсилення яких ішла одна дивізія з Карельського перешийка. На лівому фланзі на півночі від Сяамяярві стояла «група О».

Протистояла Карельській армії підсилена новими частинами 7-ма армія, чотири дивізії якої було дислоковано між Ладозьким озером і Сяамяярві, а п’ята на півночі від цього озера перекривала дорогу «групі О».

Місцевість і дорожня мережа давала командирові Карельської армії сприятливу нагоду утворити широке кільце оточення навколо центру росіян, комунікації якого на півдні командувач вирішив перетяти. Він доручив правому флангу — VІ корпусу — швидко рухатися до середньої течії Свірі, а тим часом VІІ корпус на лівому крилі мав захопити єдину наземну комунікацію центру росіян, яка була на півдні від відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ. Військо дотримувалося цього плану наступу дуже послідовно.

З боїв, які відбулися під час цього наступу, найбільше значення мав бій проти ночі 4 вересня, коли наше військо прорвало міцні позиції, що ворог збудував на річці Туулосйокі. Після артилерійної підготовки, у якій брали участь 16 дивізіонів і яка за кількістю гармат і набоїв перевершила все, що коли-небудь мало наше військо, VІ корпус пробив оборону. Уже вранці 7 вересня 1-ша єгерська бригада, яку очолював вправний і безстрашний командир, полковник Лаґус, дісталася до Свірі, а назавтра — до великого залізничного моста через цю річку. Утім залізничне сполучення з Мурманськом не вдалося цим перетяти, бо росіяни застрахувалися від цього і збудували бічну колію,