Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Виявилося, що наступ на Саллу — вкрай важке завдання. Широка система російських фортифікацій витримувала всі спроби німців, і лише загрозливий двобічний обхідний маневр змусив ворога врешті здати Саллу. Існувала загроза, що шлях до відступу йому перекриє 6-та фінська дивізія, яка вже наближалася. Водночас широкомасштабний маневр на півночі від Куолайокі 6 липня вивів німців на залізницю й шосейку позаду Салли. Утім вони не змогли завадити ворогу вибитися з оточення, коли він, ослаблений втратами й усвідомлюючи небезпечність ситуації, почав відступ уранці 8 липня.
Після того, як було здобуто гірський масив Салли, якогось іншого серйозного захоплення території не відбувалося. Лише частини ІІІ корпусу, які оперували в напрямі на Кестеньгу й Ухту, наступали й далі, хоча з обмеженими об’єктами. У районі Петсамо рух німців теж зупинився в лісовій глушині біля Літсайокі (Ляатсяйокі), де вони й стояли до кінця війни.
Німці проводили операції незалежно від наших. Але через те, що вони відбувалися з фінляндської території і дії на німецьких ділянках впливали на наші, виникала ідея підпорядкувати німецькі частини фінському головнокомандувачеві. Те, що про це вже йшла мова, з’ясувалося, коли представник німецького військового командування в моїй Ставці, генерал піхоти Ерфурт, наприкінці червня сповістив начальника Генштабу, що це питання було поставлено на обговорення в німецькій Ставці. Мені цей задум не подобався. З одного боку, така організація дуже збільшила б моє навантаження і поклала б на мене відповідальність за військо, якого я не знав. З другого — я передчував, що за цим крилося: з великою імовірністю такий чималий контингент німецької армії хочуть підпорядкувати мені для того, щоб зробити мене залежним від німецького командування.
Повідомлення генерала Ерфурта слід вважати зондажем, і це з’ясувалося з того, що він поцікавився в начальника Генштабу, чи той переказав його головнокомандувачеві і як останній відреагував на ідею. Генерал-лейтенант Гайнрихс поінформував його, що я проти.
Після війни було багато розмов про залежність Фінляндії від Німеччини. Крім економічної, якої уряд не міг ігнорувати, коли йому довелося виробити ставлення до пропозицій німців, не існувало жодної залежності, яка базувалася б на угодах чи організаційних домовленостях, а надто у військовій царині. Про це свідчать численні випадки, розглянуті в цих мемуарах, коли з огляду на інтереси країни я посідав негативну позицію щодо й оперативних, й інших ініціатив німців.
Тим часом як зведення з фронту загалом були позитивними, політичне становище давало привід для занепокоєння. Британське посольство у Фінляндії, яке після початку війни постійно збільшувало штат, провадило широкомасштабну розвідувальну діяльність, спрямовану насамперед проти німців. Останні зверталися із цього приводу до міністра закордонних справ Віттинґа, а Гітлер у листі до президента республіки особисто попросив вжити заходів для того, щоб покласти край цій діяльності. Наші пропозиції обмежити штат посольства було проігноровано, а міністр закордонних справ не вважав можливим, як я пропонував, заборонити відвідання певних зон.
Ситуація загострилася, коли міністр закордонних справ 28 липня повідомив британського посла, що посольство Фінляндії в Лондоні тимчасово припиняє діяльність, і попрохав повідомити, чи збереже Англія своє посольство в Гельсінкі. 31 липня британські пілоти здійснили бомбардування Петсамо, на що Фінляндія заявила протест і відкликала свою амбасаду. Британське посольство теж залишило Гельсінкі. Те, що наші стосунки з Англією, яка на першій стадії війни ставилася до нашого становища з розумінням, менш як місяць по тому набули такого тривожного повороту, не віщувало нічого доброго. Міністр закордонних справ Віттинґ стверджує, що головнокомандувач підтримував ці заходи, але це не відповідає дійсності. Авжеж, я звертав увагу уряду на неприйнятність того, що ми даємо британській розвідувальній діяльності так масштабно розгортатися, а ще пропонував попросити, щоб зменшили штат посольства й заборонили іноземцям відвідувати певні райони. Але я не заходив так далеко, щоб радити двостороннє відкликання своїх представництв.
Я вважав, що Фінляндії у виниклому становищі слід тримати в Лондоні неофіційного представника, якого британський уряд сприймав би як «персона грата». Це мала бути авторитетна особа, яка не підтримувала б зовнішню політику уряду, але мала б репутацію доброго патріота. Ті рази, коли я порушував це питання в розмові з президентом Рюті, він виявляв повне розуміння моєї пропозиції, але з невідомих мені причин її так і не було втілено в життя.
Якщо повертатися до наших визвольних дій, далі настала черга Виборга й Карельського перешийка. На лінії фронту між Фінською затокою й Саймаа стояв очолюваний генерал-лейтенантом Ешем ІV корпус, який складався з трьох дивізій. Відповідно до оперативних планів він мав, щойно ІІ корпус просунеться настільки, щоб ефективно загрожувати супротивнику з тилу, почати наступ, оточити російське угруповання навколо Виборга, завдавши головного удару по лівому крилі. Коли ІІ корпус, як було змальовано вище, добувся до Вуокси й утворив плацдарм на південному березі річки, Еш дістав наказ іти в наступ 22 серпня.
Однак напередодні надійшло донесення про те, що росіяни висаджують у повітря свої фортифікаційні споруди на ділянці навпроти ІV корпусу. Це свідчило про те, що вони наміряються відходити й намагаються нищенням дорожньої мережі затримати наш рух. Тож приписаний наступальний маневр набув форми переслідування. Уже 23 серпня правий фланг ІV корпусу дістався до Вілайокі на західному березі Виборзької затоки, а лівий — до Кілпеенйокі, розташованого за 18 кілометрів на північ від Виборга. Водночас легка бригада, яка переправилася через Вуоксу з плацдарму ІІ корпусу і ще 20 серпня пішла в наступ, рухаючись у західному напрямі, дісталася до Люукюлі, розташованої на віддалі лише 12 кілометрів на схід від Виборга. Скидалося на те, що виникле становище дає змогу спрямувати глибокий удар аж до Фінської затоки, щоб цим перетяти комунікації виборзького угруповання й перекрити шлях потенційним атакам, зробленим з метою допомогти. А тому 23 серпня ІV корпус дістав наказ розвернути лівий фланг у бік Уусикіркко, тимчасом як правий фланг ІІ корпусу мав іти на Ківеннапу.
На виборзькій ділянці перебувало три російські дивізії, одна з яких мусила обороняти Виборг і його околиці, а решта — перейти до наступу на Вуосалмі й відкинути супротивника назад за Вуоксу. Із цією операцією мав поєднуватися наступальний маневр через Валк’ярві, який виконала одна з двох дивізій, перекинутих з Кілполи на перешийок. Російський план операції свідчив про ініціативність і сміливість, але здійснили його запізно — швидкий рух ІV і ІІ корпусів зірвав його, та й загони з Кілполансаарі
