Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Правда, справи стратегічно-тактичного порядку звичайно виключалися з компетенції агентів інспектури, але біда в тому, що в реальних обставинах відокремити якоюсь особливою межею, що, мовляв, це торкається боєвих операцій, а те ні — часто абсолютно неможливо.

Успіх боєвої операції сполучається непомітними нитками з багатьма попередніми чинами начальника у всіх інших ділянках його творчости, не кажемо вже про впливи його особисті, — який би ні був малий ранґою боєвий командир, а в бою він нагло виростає для своїх підлеглих в імпозантну величаву постать, що домінує над усіма й усім. Не дарма в німецькому боєвому статуті зазначалося: "Коли тобі тяжко (цеб-то воякові) — подивися на свого офіцера".

Отже не тяжко собі уявити — чи може бути мова про яку-будь, у повній мірі корисну працю командира у відношенні до його підлеглих, — коли над ним стоїть печатка недовірря уряду.

І через те ми бачимо, що справа з воєн-комісарами — це справа ризиковна, справа, що може дати при нормальному стані річей лише зниження боєвих вислідів і тому за нормальний засіб її вважати не можна, та й у моментах хороби організмів треба віднести її до сильно діючих засобів, які, як відомо, можуть дати діяметрально протилежні наслідки: "або — або".

Прі порушенні боєздатности організму, з тих чи інших причин, — перше, чого треба хопитися — це або зміни в Верховному Командуванні, або навіть і ширші зміни в командах уже самих військових організмів, як це, скажемо, зробив Жофр по боях на границі.

Одначе раз командування не справляється з своїм завданням, або з тих чи' інших причин тратить авторитет, діло уряду — не дати гангрені затруїти цілий організм і завчасу цьому запобігти. По словам австрійського правильника: "у згоді та правильній праці всіх лежить сила; змагання одинцем, навіть повні жертв, не приносять рішучого успіху"; в часі революції, коли часто-густо малоавторитетність командування не є вислідом браку порядку чисто фахового чи морального, а межує вже з моментами політичними, доцільно підсилити авторитет командування тактовним співробітництвом її з популярними політичними провідниками та їх агентами на місцях — воєнними комісарами.

Але справа незвичайно ускладнюється в горожанській війні; тут, звичайно, стає неординарним і навпаки: трансформація йде назад. Завданням урядових кол буде перейти як можна скорше від командирів-дилетантів до фахових, а в такому випадку буде дуже тяжко обійтися, бодай на початку, без інституту воєнних комісарів, але й за цим повинна відчуватися явна тенденція — якнайскорше перейти до нормального стану річей, до єдиноначальности.

Війну, цю велику й страшну драму, успішно роблять тільки люди з повним авторитетом і міццю.

Отже на присутність в армії інституту "воєн-комів" треба дивитися як на лихо, якого, на жаль, іноді годі уникнути.

Ті чи інші наслідки цілком залежатимуть від ступня інтеліґентности самих воєн-комів, їх саможертви, здібности імпонувати військові своєю моральною силою.

В споминах "Переговори з добровольцями" я змалював ту стратегічно-політичну ситуацію, при якій відбувся "похід на Київ" військ Директорії, — тепер треба домалювати цю ситуацію, щоб висвітлити, наскільки ці зовнішні моменти, що панували тоді на Балтійсько-чорноморському пляцдармі, впливали й на формування армійського організму.

Армія Директорії вже з початком квітня була близька до повної гангрени: з 300-тисячного колективу вона обернулася вже в невеличкі частини, що нагадували швидче переїзжі готелі, ніж боєві організації, бо вони що-раз відвідувалися іншими "гістьми", єдина мета яких була… здобути грошей на зброю, одяг, узуття, щоб потім з відповідними приписами вирядитися "на повстання". Ті, хто тоді мав змогу робити спостереження, певно не раз бачив "тріюмфальний" виряд отамана XX на партизанщину: купка верхівців у старо-козацьких убраннях, а далі вози, вози…, а на них майно, майно та кілька козаків…

Діячів-лідерів, що змоглиб і отаманщину поставити на службу нації, було обмаль; а здатних доглянути в захмареному політичному горизонті далекосяглі перспективи та в імя їх піти чи на демагогію, як Наполеон, чи, навпаки, ставши в явну опозицію до більшости, змусити її стати на реальний шлях, і зовсім не було.

А тут, як на гріх, до двох ворогів, з якими з листопада Директорія була в офіційній війні, насувався третій, що мав за собою ще й тристалітню традицію панівника. Трудно думати, що який-небудь інший військовий утвір ніж український, змігби був у тих обставинах не самоліквідуватися.

Зі споминів В. Кедровського бачимо, як тяжко було йому посунути справу з усталенням державної інспектури та що тільки спроба державного перевороту отамана Оскілка спричинилася до того, що дотогочасну "Інспекцію по національно-культурно-політичних справах" 16. травня 1919. року переіменовано в "Державну Інспектуру".

Дослідників діяльности державної інспектури мусить передовсім цікавити, наскільки саме "Положення про державну інспектуру" відповідало вимогам часу.

І ось розглядаючи ці двадцять параграфів "Положення", ми бачимо, що всі вони бють на нелад в армії, на політичну нестійкість командного складу, брак дисципліни, потребу піднесення боєздатности армії та очищення її від злочинних елементів, замовчуючи головне лихо. А чейже треба було вже тоді усвідомитися, що все те, що робилося в армії, було тільки наслідком загальних обставин, а головним чином того безладдя, що робилося в запіллі армії.

Читаючи спомини Кедровського та й інших, ми бачимо, що військовиків втягали раз-у-раз до всяких політичних авантур, і робили це дуже відповідальні політичні особи. Я цьому охоче вірю, бо й мене нераз ангажовано… Повстає також питання, чому така назва "Державна Інспектура", коли її компетенція привязувалася лише до Армії? Крім того згадане "Положення" вимагало від кандидатів на інспекторів високих моральних та інтелектуальних прикмет, а рівнож і ґрунтовної знайомости з суттю військового діла. Здобуття ж таких кадрів, яких вимагав закон на ролі державних інспекторів, у тім часі було нездійснимою фантазією. А колиб відповідні кадри і знайшлись, то булоб далеко краще в інтересах справи просто призначити їх на командні посади, а бувших командантів підпорядкувати їм, як технічних дорадників.

Як-би не