Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Одначе, кінчаючи про переговори з Добрармією, хочу спинитися ще раз на розгляді переведення самої операції. Знайдемо собі моральне задоволення в оцінці її наших солідних фахових сил, яким пощастило сполучити цю операцію зі своїм імям. Вони мають рацію — обидві наші армії маневрували відмінно та нехай нас не бентежить, що в своїх "Очерках Рус. Смуты" (т. V., ст. 254) Денікін пише: "В звязку з рухом від Полтави до Києва й від Одеси до Бірзули наших (денікінських) військ, що розбили на своєму шляху 12 і 14 совітські армії, українці свобідно просунулися до лінії Київ— Умань — Бірзула." Щож на це можна сказати? Хіба лише переможцеві все дозволено писати — правда мусіла б звучати трохи інакше, гідніше. Пляни оперативні повчаючі; військам дається можливість мати розмірне легкі успіхи; боєві одиниці зрівнюються між собою відвагою і впертістю, змагаються одна з одною за пальму першенства… Прегарний час, — згадка за похід на Київ буде жити довіку, бо брали в ньому участь спільно, в згоді, всі без поділу на наддніпрянців і наддністрянців… В масах лишиться також згадка про саму можливість здобуття Києва: не пощастило цим разом, пощастить іншим. Так само згадка про те, що там і там наші групи були переможцями; цих позитивних моментів не можемо скреслювати. Учасники походу на Київ, скаже історія, заслужилися перед Батьківщиною.

Перечитуючи літературу, що студіює події наших взаємин з ген. Денікіним, можемо яскраво відзначити серед чільних українських людей дві яскраві позиції: одна — "згода за всяку ціну", друга — згода з узглядненням заходів, що забезпечували б суверенність Української Держави. Я особисто вважав себе сторонником останньої позиції, бо вона витворювала тривку позицію для майбутнього.

Тиждень пізніше, без оголошення, без формальних нот, — гармати й рушниці знов заговорили, тепер уже не лише на совітському, але й на добровольчому фронті, якому довелося стати головним.

Таким чином українське національне військо знов воювало на двох фронтах.

Інститут воєнних комісарів з огляду чистої теорії.

Ситуація, при якій уряд вводить закон; пізніші корективи. Інспектура при чинности. Висновки.

Призначення мене "на Запоріжжя" не було для мене несподіванкою. Мої приятелі, що були в курсі справ армійських верхів, про це мене вчас інформували. Знав я також і те, що одночасно поставлено мою кандидатуру й на командуючого наддніпрянською армією, але, через опір С. В. Петлюри — Головного Отамана армії, вона тимчасом була знята з черги: він ніяк не міг забути мені "Ходорівської конференції".

Власне кажучи, я й сам не поспішав. Хотілося на групі, яка вже випробовала себе в революційній боротьбі, перевірити всі нові тактичні засоби, які завдяки властивостям озброєння, скомплікованости моральних моментів у військових організмах та ще більше в масах, що на той час відогравали поважну ролю на хід військових подій, мали свої особливости. Як відомо, денікінці відкинули наші заходи в справі уложення з ними військової конвенції, якою малося на меті спільне протиставлення червоній навалі. В звязку з цим моральний момент у військах ще більш ускладнився, бо певна категорія старшин не могла ще собі уявити боротьбу з "білими"; почуваючи себе пониженими обовязком, взятим на себе перед урядом, де-хто з цих старшин скінчив дезерцією у ворожі табори.

Як певна реакція на згадані події, збільшилася роля "інспектури", яку далеко не всі частини зносили спокійно. До частин-опозиціонерів зачисляли себе й Запорожці.

Опанувати всі ці моменти, щоб потім відповідно кермувати довіреними мені військовими організмами — й було те, що, помимо всіх інших мотивів характеру національного, зрозумілих і без підкреслення, — мене особливо цікавило, як військового техніка.

Перед самим моїм відїздом на театр воєнних подій — я був із службовою візітою у першого генерал-кватирмайстра армії, генерала Курмановича, щоб порозумітися з ним у річевих технічних питаннях та взагалі поінформуватися про майбутню чинність моєї військової групи.

З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук оперативну ініціятиву.

Зорієнтувавшися в обставинах, я просив генерал-кватирмайстра доповісти Нач. Штабу ген. Юнакову моє бажання, щоб Запорізька група була ужита по можливости як "військовий таран", що відогравав би на ріжних напрямках ролю пробоєвої частини — без сумніву коли б цьому не заважали наші комунікаційні засоби. Моя пропозиція виходила з тої засади, що у воєнних комбінаціях того часу, коли військові організми мали скорше імпровізований характер, принцип часткової перемоги набував більших перспектив.

З відомостей технічного порядку, які я тут одержав, було для мене важливим довідатись, що відсутність 7-ої Запорізької дивізії буде заступлена дивізією полк. Удовиченка, а потім також не без користи була для мене й інформація, що противною стороною командує генерал-ляйтнант генштабу Розеншільд-Паулін, якого я знав особисто.

Все відповідно до обставин — каже правило боротьби, — так і в справі організації армійських утворів: доцільність конструктивних метод остаточно апробує боєва дійсність, або взагалі чинне ужиття цих організмів.

І перед нашим "19-им роком" заводилося на сході в арміях інститути, подібні до наших державних інспекторів — були то військові комісари Тимчасового Уряду чи "воєн-коми" — в совітській армії. Ходить не про назву, а про надто тендітну річ — порушення принципу одної влади у війську, себто ходить про те, що поруч із командиром стає "око" уряду, очевидно з завданням контролі чинности командира, апробації його розпорядків у межах їх доцільности відповідно до політичних завдань