Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

"В 1919. р. в серпні місяці Волинська дивізія, в склад якої входив 2-й кінний Переяславський полк, яким я командував, не закінчивши свого формування й поповнення, була перекинута з району Проскурів — Камянець-Подільський, де переводилась її реорганізація, в район ст. Бірзула Одесько-Вапнярського напрямку, як заслона проти Добрармії, яка нібито готовилася висадити десант у районі Одеси. Доручений мені полк у той час нараховував 70 шабель на конях, 55 піших людей напівозброєних; малося в полку два скоростріли Максима (один із них напівзіпсований) й один скоростріл Люїса. Ці люди поділені були на кадри двох сотень: кадр першої сотні (поруч. Чорноморець) — 3 старшин, 10 підстаршин і 45 козаків, і друга сотня, яка щойно почала формуватися (командира сотні прізвища не памятаю: був із підстаршин б. рос. армії) — 5 старшин і 15 підстаршин (із них 10 на конях), 5 козаків, а решта піші. В Бірзулі я одержав поповнення — 211 людей, що прийшли від Махна, але жадної зброї, коней і сідел не дістав. На мої запити штаб дивізії (полковник Мішківський) відповідав, що мушу все сам дістати на фронті.

Доручений мені полк був висунутий до ст. Перехрестівка. Завдання полку: не ввязуючись у бої з добровольцями, стежити за їх пересуненням, а якби вони хотіли просунутися далі, не пустити їх, хоч би навіть довелося й битися. (Коректив на події у Київі М. О. П.)

Про добровольців ще не було жадної чутки, тільки щось через 3–4 дні по приході полку до Перехрестівки, дійшли чутки через населення, що добровольці висадилися в Одесі та йдуть на ст. Роздільну. І справді, на другий день, коли я запитав Роздільну прямим дротом, мені відповів російський комендант станції й запевняв мене, що далі Добрармія не йде, про що я й доніс у штаб дивізії.

Але на другий день від населення я довідався, що кінний полк Добрармії з 2 гарматами й 8 кулеметами рушив зі ст. Роздільної попри залізницю в напрямку ст. Бірзули. Я зараз вислав два розїзди силою по шість шабель, давши їм наказ у бій не ввязуватися, а стежити, куди прямує той полк. Того самого дня одержав від роз'їздів донесення, що вони стрінулися з ворогом і, не втрачаючи з ним сполучення, відходять назад. Ці розїзди на третій день приєдналися до полку й дали звіт, що перед фронтом мого полку є 7. Новоросійський драгунський полк силою 250–300 шабель на добрих конях (з німецьких колоній), при двух гарматах і 8 "максимах", має мабуть і "люїси", що спинився він на ст. Затишшя 5–6 верстов перед Перехрестівкою.

Про це все я доніс у штаб дивізії і просив, щоби дали моїм людям зброю й коней, бо, маючи перед собою такого ворога, я безсилий виконати своє завдання. На це одержав наказ далі виконувати дані мені директиви, а що зброї й коней нема й коли будуть, невідомо. Знову мені було підкреслено, щоби з добровольцями по змозі не ввязуватися в бій, а старатися уникати, зустрічі й сутичок, при тому повідомлено мене, що на другий день виїде комісія для встановлення демаркаційної лінії.

Комісія дійсно приїхала, але нічого зробити не могла, бо командир Новоросійського полку Добрармії не мав уповноваження від свого командування вести переговори, а обіцяв тільки передати все, чого домагалася наша комісія, свому командуванню й дати мені знати для передачі штабові дивізії по прямому дроту на ст. Перехрестівку. З цим комісія наша й відїхала.

Мушу додати, що від моменту, як добровольці обсадили ст. Затишшя, з того району ввесь час приходили до мене селяни із скаргами, що добровольці грабують, а особливо без милосердя забирають коней і відсилають у напрямку Одеси. Про це я ввесь час доносив у штаб дивізії й дістав доручення перебалакати з командиром добровольчого полку, що того самого вечора й зробив по телеграфу. Між іншим полк. Мішківський наказав мені приватно запитати командира добровольчого полку, чи немає він відповіді від свого штабу, на що я одержав негативну відповідь. Стьожку від апарату з розмовою я відіслав паротягом у штаб дивізії.

У такому становищі стояв мій полк цілий тиждень. Одного дня прибігають до мене селяни з Затишшя й кажуть, що добровольці збираються кудись вирушати, бо нагнали підводи під обоз і рехтуються виступати. (Доказ з ким були маси. М.О.П.) Я доніс про це в штаб і дістав наказ знову перебалакати з командиром добровольчого полку, щоб він припинив реквізицію підвід, бо тепер саме возовиця й люди потребують фіри для домашньої праці. Цей наказ я одержав увечері й почав викликати Затишшя телеграфом, та ніхто не відкликався, а тимчасом мої застави доносять мені, що добровольці стоять на місці. Вранці знову пробую викликати Затишшя й знову ніякої відповіді. Про все це я доніс у штаб дивізії й від полковника Мішківського[30] одержав наказ на ранок зробити рекогносцировку на ст. Затишшя й заняти її, якщо її добровольці залишили.

Для виконання цього завдання я призначив І. сотню й І. чоту кінних людей II. сотні при 2 кулеметах "максимах" й 1 "люїсі" під загальним моїм керуванням. Чота II. сотні (пор. Павлович, кулемет Люїса) дістала завдання, обійшовши праве крило ворога, на випадок його ворожої постави до головних сил, атакувати його з флянку й по змозі з заідів. ІІор. Чорноморець (45 козаків 1. сотні) дістав наказ наступати рівнобіжно залізниці по обидві її сторони на ст. Затишшя й, якщо її займають ще добровольці, не ввязуватися в бій, а зупинитися й чекати дальших моїх наказів. Штаб полку (я, адютант пор. Лядов, 4 кінні ординарці та 10 людей І. сотні) застався, як резерва. Залишав я цю резерву головне на те, щоб у разі якихось боєвих подій, захопити добровольчу батерію, що стояла за ст. Затишшя на майдані, Її ні пор. Павлович, ні пор. Чорноморець через свою малочисленність не могли захопити, а вона могла нас відразу знищити. Для цього я зі своєю резервою тримався ввесь час на правому крилі свого відділу, висунувшися наперед, щоб відразу паралізувати чинність батерії.