Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Ці чужинці в більшости були з табору тодішньої переможниці Антанти.

Близько, коло самого міста був і залізничий двірець (з мотивів стратегічних важливий вузол у Часи світової війни), на якому в потягах були зосереджені рештки державного скарбу. Один із потягів належав Головному Отаманові С. Петлюрі.

Що до диктатора ЗУНР д-ра Петрушевича, то він із своїм найближшим оточенням жив у самому місті.

Ці два пункти — два живчики найчастіше відвідувалися і навколо них точилася боротьба, бо ходило про те, щоб у короткий час відхилити всі недоговоренності та витворити для дальшої акції більше обєднання й авторітетніший провід.

Не було це діло легке, бо надто ще болючі були рани — причин для нарікань було більше, ніж треба (а даремне думати, що тоді не було ще "пятої колони").

Але все ж порівнююче скоро було усталено зверхнє командування: становище начальника штабу при Головному Отаманові заняв ген. УДА Юнаків, а посаду першого генерала кватирмайстра — генерал УГА В. Курманович.

Команди армії залишилися ті самі. Необхідно підкреслити, що це вперше стало так, що Велика та Західня землі єдиної й соборної України стали одна проти одної, як два світи, що століттями політично були поділені;

зрештою en masse так тісно, тісно зійшлися й силою обставин були змушені подивитися один одному впрост до очей, і це було на добро!

Спільна недоля робила своє діло: ферментувала дві галузі одного численного народу (а кожна з них мала свій талан, свої шляхи до правди) в одну спільноту… бо справді ситуація була критична й вимагала наглої самодисципліни (до речі доля нам уділила трошки часу, бо червона і Добровольча армії провадили тоді завзяту боротьбу в просторі між Волгою і Дніпром).

Здорові національні паростки ще раз перемогли (хай це було на час); знайшлася спільна політична думка: за націю й волю, за свою національну армію.

Тимчасом і на просторах Правобережжя особливо Степової України, Херсонщини й Катеринославщини йшов свій процес. Скажемо тепер і за нього.

В міру того, як армія Директорії, котра 4. І. р. 1919 залишила Київ, частинно від натиску на неї большевиків, частинно від хиб, які вона сама носила в собі й постійно відступала, в запіллі совітської армії згромаджувалася нова сила, чорноземна, степова — повстанці.

Наша дійсно трудова частина селянства та громадянства, до часу неспоєна вищим проводом, організовано виявляла свою активність, ведучи покищо свою акцію у згоді з тими, що були в офензиві супроти совіт. військ, себто з Добровольчою армією.

Використовуючи цю нагоду, ген. Денікін з невеликого Ростовсько-Великокнязького пляцдарму вражаюче скоро розвинув свою операцію і з кінцем червня його полки осягають лінію: Царицин, Балашов — Білгород— Катеринослав, а далі по Дніпру вниз включно аж до Херсону.

Одначе перехід 5. VII. (н. ст.) Гал. Української армії на терен Великої України та звязане з цим провізоричне замирення[16] на польсько-українському фронті — відкривають і для уряду У.Н.Р. нові перспективи. На цю подію не забарилися відгукнутися й повстанці організації, які тепер ми вже спостерігаємо, частинно і в запіллі "білих".

Роля цих нерегулярних організацій стає помітною. Вони стають досить значною підпорою для тих, з ким злучили свою акцію, й таким же тягарем для тих, проти кого її спрямували.

Штаб Добрармії відчув це й, очевидячки, не мав щастя пригорнути їх до себе, за виїмком русофільского партизана Струка, про якого ген. Драгоміров доносив ген. Денікіну, що за ним "давно верьовка плачет".[17] Партизани були проти Добрармії. Цінною є така замітка Денікіна: "Дєйствія повстанческих отрядов вносілі подчас весьма серйозния осложненія в стратегію всєх борющіхся сторон, ослабляя попеременно то одну, то другую, внося хаос в тилу і отвлєкая войска с фронта".[18]

Втручанням у гру повстанців ще справа не обмежувалася, бо в степу зявилися отамани-розбишаки; заложення чисто анархічного, вони влучно підхоплюють існування попиту на зорганізоване хуліганство, одчайдушність, ушкуйництво та нахил навіть певних ширших верств, почасти знівечених довгим перебуванням на війні, до кочовничого, наповненого щоденною небезпекою життя.

Тимчасом розпорошена по ріжних повстанчих загонах ця "вольниця" лише чекала на вождя, і степ — наш український степ (Гуляй-Поле) — дає їм його в особі хитрого отамана Махна.

Спорадично, як гриби після дощу, виростали махнівці; росли, множилися, переходили з краю в край, як перекотиполе, що його сьогодні бачимо тут, а завтра зовсім на іншому місці.

Не забарився й сам Махно стати "батьком над батьками", зорієнтувався й повів у степу політику за свій страх і совість.

Історія знає випадки, коли й уславлені королі Франції входили, в часі змішань, у спілку з розбишаками; знав це, чи не знав Махно, але не забарився із пропозицією своїх послуг то до одних, то до других супротивників і треба сказати правду, його послам було що запропонувати, бо його "вольниця", як сила боєва, була на височині тогочасних вимог. [19]

Так виглядало в грубих зарисах стратегічно-політичне становище з початком червня 1919. р., під час якого зєднаним тепер фактично арміям Соборної України малося знайти лінію поведінки, що здобувала би для нашого національного діла нові позиції, як поміж ворогами, з якими до зіткнення ми мусили зараз же прийти, так і на арені світових подій.

Знаємо, що із сторінок нашої мемуаристики все не сходить питання — чи правдиво був зорганізований наступ, бо проте, що стояти на місці ми