Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Нарада однодумно рішила перенести лінію спротиву до Стрия. Евакуація Дрогобича щойно починалася. Лише о 4. годині могли бути в місці головні куріні. Я сів разом з ґен. Кравсом в авто й поїхав впрост до стрілецьких лав, які вже наблизилися на 7–8 кільометрів до передмістя Дрогобича. За містом змушені ми були залишити авто, бо боєвий лад був перед нашими очима. Лави стрільців — рідкі — насувалися аж на самі гармати… На фронті павза. Десь недалеко в лісі поодинокі рушничні стріли й короткі "черги" з кулеметів. При відділі було два бронеавта. Одному з них я наказав війти в стик з ворогом, а сам пішов здовж стрілецьких лав, розмовляв із старшинами, інформував і казав, що надходять скріплення…
Години через дві був я знову в Дрогобичі. Здалека доносилася пісня. Це були скріплення. Вже темніло — треба було поспішати до Начальної Команди. За порадою начальника стації я використав дрезину, щоби доїхати до Ходорова раніше, ніж польська кіннота пересіче мені шлях.
Яких три години пізніше я війшов у кабінет начальника штабу. Полк. Курманович і — здається — майори Льонер та Ерле, були збентежені моєю очайдушною мандрівкою. Приглядаючись до облич моїх співробітників, помітив я, що перевтома виказувалася в усіх їх рухах і коротких висловах… Ми все зважили, намітили першу перемежну паралєль… Штабовці пішли опрацьовувати наказ.
У. Г. А. в загальній дефензиві.18. травня: Начальна Команда рішила відірвати від ворога головні свої сили й поставити їх кількома кольонами для маршу в нових операційних напрямках — до трикутника Дністер — Збруч — Золота Липа.
Природні межі, що творили притоки Дністра на шляхах армії до намічених обшарів, давали змогу внормувати й дисциплінувати рух окремих кольон та виграти час для евакуації армійського запілля. Як і треба було чекати, відступ підніс потребу кращих технічних засобів. Війська вимагали набоїв, — а в нас був повний брак їх. Хтось пригадав, що в світовій війні російські війська вживали також й австрійських рушничних набоїв. Зробили спробу. На двіста кроків з десятків стрілів ледве один чи два попадали в квадратовий метр, решта не долітала… А поляки про це добре знали. Мені оповідав один старшина, що, під Рогатином, у відповідь на вогонь сотні, поляки відповідали, сміючись: "Не стріляй, к — е, все одно не долетить!"…
Почув про нашу біду посол Старух і сам зголосився закликати селян до розшукування набоїв по старих російських окопах. Це було зворушуючим, але положення не міняло…
Події ішли. Якось на шляху до Бережан несподівано завітав до Начальної Команди ген. Осецький. Між нами розмова була коротка.
— Щож це, Виж оточені? —
— Як бачите, що посіяли, то й пожали, але будьте певні, що ми армію, хоч і з великими втратами, виведемо. —
Далі розмова перейшла в площину його особистих труднощів. Хотілося пригадати його ріжні проекти щодо… піднесення селянства Волині, але я стримався. Чим можна було, ми йому допомогли.
***У той час внутрі армії змагалися два погляди. Прихильники одного вважали, що після програння бійки під Дрогобичем, армія скінчила своє завдання. Навпаки, другі підносили думку, що після поразки, яку потерпіли з боку коаліції, У.Г.А. мусить служити загальноукраїнській справі. Остання думка ще не була вистарчаюче спопуляризована; ще частина вояцтва тягнула "операційну лінію" тільки до… свого повіту. Так було в піхоті. Гарматні частини у нас, як в інших арміях, відзначалися більшою витревалістю. Відступ їх не руйнував. Щож до кінноти, то власне тепер розпочалося її формування з досить значних кадрів жандармерії і відділів звязку запілля. Більшість кінних частин У.Г.А. в ту пору започаткувала свою історію. Також і в "Начальній" думки розбилися. Моральну єдність порушено й то не на корість збройної боротьби. Я особисто заявив себе прихильником другого розуміння завдань армії.
Трохи згодом, у Бережанах, відвідав Начальну Команду президент Петрушевич разом з ген. Грековим. Президент запросив мене й полк. Курмановича на довірочну розмову, підчас якої він заявив, що уряд признав нашу корисну службу, але стверджує нашу фізичну перевтому й тому рішає обєднати всі засоби боротьби (фронт і запілля) в руках одної свіжої особи. Цею особою був ген. Греків, який ставав "Начальним Вождом", а я залишався "Командармом".
Я тільки вітав це призначення і висловив жаль, що ця зміна наступила запізно. Одночасно зазначив я, що в дальнішому відповідальність за справу переходить на ген. Грекова.
Я радо співпрацював з ґен. Грековим в його планах наступу, щоби цим підняти
настрій армії. Проте я вважав, що всякий наступ був ще завчасним. Спробою ширшого характеру була наша тернопільська операція, що скінчилася дуже й дуже сумно. Ми загубили силу майна, а темпо відступу ще більше зросло.
Чим далі котилася армія, тим все більше згущувалася атмосфера довколо "Начальної". Трохи прояснилося щойно в Бучачі підчас наради в монастирі, о.о. Василіянів.
Хоч вже пройшло десять років, я добре собі пригадую перебіг цієї памятної наради. В одній з кімнат зайняли місця: ґен. Греків, я, полк. Курманович, президент Петрушевич і кілька Державних Секретарів. Основуючись на звітах "Довудства", през. Петрушевич різко критикував діяльність Н.К. Дехто висловлював здивовання щодо несподіваного звороту кампанії. Питали також, чому ґен. Гембачев ще не під судом. Ми зясовували, що зовсім не взвязку з невідповідним керуванням операціями так сталося, а зайшли великі зміни морального порядку. Я заявив, що ґен. Гембачев не був звільнений на моє домагання, бо колиб так поступати супроти командантів, то на Великій Україні прийшлосяб усунути всіх генералів[15].
