Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Війська ніколи не вибачають наочної помилки, — особливо коли вона коштує богато крови. Наказ полк. Косака про припинення наступу саме перед С. Вишнею викликав велике невдоволення. Н.К. зареаґувала на це усуненням його й призначенням генерала російського ґенштабу Гембачева.
Немов промінням сонця у хмарну погоду були відвідини нашого фронту американським генералом, призвища якого вже не можу пригадати. Оскільки не помиляюсь, він користувався особистим довіррям Вільсона. Цей останній дотримав свою обіцянку, але його вмішання зустрілося з сильним спротивом у самій Найвищій Раді. Аби хоч трохи посунути справу вперед, він доручив одному зі своїх прибічних генералів зібрати потрібні матеріяли.
У визначений час я зустрів ґенерала на старо-самбірськім двірці. Високий, поважний, з сивою головою, — він робив вражіння старого випробованого вояки. На двірці ми обмінялися лише кількома словами. Він не відмовився поїхати в місто для ширших розмов.
Неприємна пригода зіпсувала нам усім настрій. Саме тоді виявилася наша технічна вбогість. Хоч штаб й хотів показати чужинцям все з найкращого боку, даючи в наше розпорядження два авта, з цього вийшов лише конфуз.
Американський ґенерал сів із своїм адютантом у перше авто, а я з ґен. Кравсом й адютантом у друге… Авта почали шипіти, торохтіти, шофери щось крутили; але рушити ніяк не вдавалося. Колиж перше авто проїхало нарешті кілька кроків, то зненацька пасажири почали з нього вилізати… Над автом знявся клуб диму й полумя… Штаб і сам не дуже довіряв "техніці", бо про запас тримав підводи, якими ми й доїхали до місця призначення.
Підчас наради ґенерал говорив мало, але з увагою. Він намагався дати нам надію на можливість компромісу, що більш-менш задовольнявби нас. Він цікавився умовами нашої боротьби, а підчас обіду підняв тост за те, щоби наші змагання не пішли намарно й щоби героїчна боротьба нації привела до доброго кінця.
Я сердечно дякував йому та просив передати наші добрі побажання "Президентові Великої Держави" й висловив надію, що приїзд спричиниться до поліпшення нашого положення на міжнароднім полі.
***За цей період я кілька разів їздив на фронт, а після того — повний свіжих вражінь — поїхав до Станиславова й Стрия. У Станиславові був я на засіданні Національної Ради. Президент Петрушевич хотів звернути увагу послів на мою присутність і відвідав мене в моїй льожі.
Тодіж відбулося надзвичайне засідання Державного Секретаріяту. На засіданні крім мене був полк. Курманович, майор Бубела й полк. Ціріц. Я не заховував перед присутніми правдивого стану річей, бо я хотів мати конкретну відповідь щодо засобів боротьби в далеко більш ускладнених умовах. Мало чим порадували нас Бубела й Ціріц. Все проєктоване було паліятивом. Була мова, наприклад, уживати старі набої (виробництво майстерень могло дійти лише до кілька десятків тисяч денно). Не відважувалися брати з села коней для важкої артилерії й кінноти, бо надходили полеві роботи. Черевики обіцяно а Великої України. Гроші теж…[13]
Взагалі було дуже невесело. Проте не доводилось відмовляти доброї волі Державному Секретаріятові, бож йому треба було поборювати труднощі як у себе, так і в політичнім проводі за Збручем. До того ще поширювалися чутки про захитання уряду. У господарську діяльність адміністративних чинників вкрався дух скрайньої неощадности "діячів" та "отаманів" без війська, що заповнили всю східну половину Галича[14].
Наслухавшись і приглянувшись до всього, я поїхав до Стрия, де мав оглянути установи запілля 3. Корпусу. Ніде правди діти, полк. Косак був добрим господарем. Він багато дечим мігби поділитися з іншими Корпусами. Добрий стан припілля 3. Корпусу відповідав замірам Н.К. — міцно триматися на лівім крилі.
Навідався я також і до старшинської "столової". Все виглядало цілком пристійно, але надто… людно. Я звернув увагу кого слід на велику кількість старшин. Це не було ні для кого таємницею: саме перед тим командант бронепотягу, що довго чекав на старшинські поповнення із Стрия, зявився до тоїж "столової" із "стійковим", вибрав собі потрібну кількість старшин і… від'їхав. Я й полк. Курманович просто не знали, як бути з таким "переможцем". У військовім ділі бувають моменти, коли, з одного боку, доводиться карати, а, з другого, — дякувати, скажім, за "дезертирство" із запасу в боєву частину. Приблизно таке було й в данім випадку.
Ще з військової школи за мирного часу памятав я про необхідність підчас перегляду частин звертати увагу не тільки на "паради", але також на кухні, виходки (санітарія), шпиталі й арешти. Я дотримувався цього також і в Стрию.
Санітарна частина мене задовольнила. Навіть у тифознім відділі, де перед моїми очима перейшло кілька сот тяжко, а то й безнадійно, хорих, усе було гаразд. Я вважав своїм обовязком поглянути також на тяжко ранених. Хоч — здавалосьби — мої нерви й повинні бути призвичаєні до мук і страждань, всеж образ був потрясаючий… Хотілося чимсь нагородити за страту здоровля, руки, ноги… На превеликий жаль, революція поповнила непростимий гріх. Ми не спромоглися ні на відзнаку, ні на орден, що злучивби навколо себе еліту нації… "Дякую" не вистарчало, давати гроші соромно… Розпитував, хто чого потребує, й обіцяв надіслати. Стискав руки тим, хто ще
