Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Нема сумніву, що в подібних обставинах, Н.К. мала підстави очікувати кращих вислідів від чинів нашої ударної ґрупи. І Городок і Судова Вишня мусіли перейти в наші руки. Саме з цих причин і звільнено полк. Косака.
Зогляду на те, що Н.К. все не тратила надії на одержання скріплень із запілля, вона, як ми бачимо зі звітів, зробила спробу направити ситуацію (поновні наступи С. Вишня — Мостиська — Городок), але не здобувшися на кращі досягнення, 14. березня вона задовольняється здобутими вислідами і для майбутньої зустрічі гуртує свої сили в два угруповання: фронтове, що сідляє залізничий шлях на схід від Судової Вишні та далі на північ в районі Яворова, і крилове, на напрямку Самбір — Судова Вишня — Самбір — Мостиська. Із звітів видно, що осередок подій перейшов у район від Городка Ягайлонського аж до Мостиск, щоби витворити вихідну ситуацію для майбутнього "rencontre" зі свіжими скріпленнями польських військ. Залізнична лінія Стрий — Рудки — Комарно мала тут відігравати свою немаловажну ролю.
Ми вважали себе, завдяки зазначеному вище розташованню сил, у впливовім стані на бої, що мали знов розпочатися на напрямкові Львів — Бібрка та Львів — Судова Вишня. Чи мало місце побоювання активізму ворога, що був нами бльокований? — Безумовно. У тодішніх обставинах військові частини дуже швидко відроджували свою здібність до активізму.
Добре собі пригадую, що у звязку зі змінами в Команді 3. Корпусу, начальник штабу був у мене з докладом і ми уважно перестудіювали нашу оперативну ситуацію. На нашу думку доля "rencontre" залежала від зручности вживання військ і від того, на які нові сили спроможеться "Довудство".
Опоненти доводять, що неврахованням Судової Вишні в наше групування ми дали полякам (ґен. Івашкевичеві) можливість зібрати коло неї сильну ударну ґрупу, Маємо право запитати: як це могло бути, коли наше крилове уґруповання тяжіло над ділянкою лінії Мостиська-Судова Вишня? Зрештою спроба здобуття Суд. Вишні, що мала місце між 9. і 13., доказує, що Нач. Команда розуміла значіння її захоплення. Певно, що послідуючі доклади й описи подій дадуть нам відповідь, чи мало тут місце незручне вживання військ, чи наші війська, не одержавши скріплень, не могли вже виявляти тої пружности, яку вони стільки разів перед тим виявили. На мою думку, мало місце скорше друге, ніж перше, бо все має свою межу. Противник уводить добрий, цілком свіжий десятитисячний (ґен. Александров: 4 бат., одна батер. й ескадр. кінноти; ґен. Конаржевскі: 5 бат. й 3 бат.) корпус під командою ґен. пор. Івашкевича проти наших, вже досить потомлених трьохтижневими боями, військ. Дані, які досі оголошено, доводять, що кількісно ми не були слабші.
В оповіданнях ріжних авторів про ці бої кидаються в очі суперечности між закидом, що ми даремно витрачували енергію наших військ у боях з поляками, які були згруповані в районі Городок — Лібень — Львів (це були солідні ґрупи 15–20 тисяч людей), і твердженнями, що війська польські в цім районі "затратили цілковито свободу ділання", що неґативно відбилося на акції ґен. Івашкевича.
Саме з наведених міркувань ми тепер поставимо питання: чи мала Начальна Команда рацію, коли поставила на державній нараді домагання зміцнення своїх боєвих засобів на десять тисяч? А друге: чи невиконання цього й, з другого боку, підхід свіжих сил противника, не були саме причиною, що трохтижнева боротьба, зрештою, лишилась нерозрішеною?
***На хвилю відійдемо від наших оперативних справ, щоби показати, що діялося на нашім другім фронті боротьби, який у той час набирав особливої ваги (може й першорядної, коли ходить про його дипльоматичне значіння). Крім того перебіг подій на цьому фронті відбивався на настроях у нашому запіллі. Це важливо тому, що третій напрямок, який обслуговував видобування запасів для продовження кампанії, завдавав як Державному Секретаріятові, так і Начальній Команді найбільше турбот.
Хоч як не пристрасним було відношення до нашого діла комісії ґен. Бертельмі, всеж Державний Секретаріат робив ще одну спробу порозумітися з Антантою. Це вже був більше заклик до гуманности найвищого у той час трибуналу, що в основу своїх рішень офіційно поклав чотирнадцять пунктів Вільсона. Збірник нот, який лишила нам по собі наша репрезентація у Парижі (інж. Сидоренко та др. Панейко), дає нам багатий матеріял, що висвітлює тодішні дипльоматичні способи поступовання.
Література пізніших часів починає також проломлювати мур, який повоєнна дипльоматія збудувала навколо переможених. Усе частіше на широкий світ виходять справи наших домагань. Коли читач розгорне цю літературу, то буде незмірно здивований, як один і тойже факт одержує в Парижі зовсім ріжне трактування. Наприклад: одним з великих гріхів, який нам стало приписувано, було це, що ми мали в складі армії штабовців-німців. Щож до участи в Бересті України, то це був смертельний гріх. Надиво, зовсім не порушувалося тих справ, у які заанґажовалася польська дипльоматія. Проф. Мартель (француз) у своїй праці "Польща й ми" систематично, з повними руками перевірених документів, доводить, яку кривду зробила Франція нашому молодому починові, захопившись своїми симпатіями до визвольної боротьби поляків.
Н.К. приєдналася до рішення Державного Секретаріяту, бо знала добре, які натиски робилися тоді, щоби вага боротьби була перенесена на інший напрямок. У той час поставлено Державному Секретаріятові такі домагання, виконанняяких наближало нас до передчасного розвалу нашого діла. З другого боку, у часовім успіху (друга облога Львова; до відділів ґен. Ромера, ґен. Розвадовского, ген. Зелінского, ще приєдналися відділи ґен. Александрова й Конаржевского) польська дипльоматія бачить підмогу для своїх кроків перед Найвищою Радою у Парижі.
***Начальна Команда, заанґажовуючись у
