Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Це була інструкція, з якою міг уже командир, що себе поважав, погодитися працювати та творити нові організми, коли б не було вище згаданої основної хиби, а саме, що державна інспектура була встановлена лише для фронту, отже й надалі те, що творилося одною рукою, другою руйнувалося. Ця основна хиба (Ахіллесова пята інспектури) й надала характеристичного кольору всій добі, в якій державна інспектура була чинною. На жаль, ця основна хиба пройшла, так-би мовити, повз головного ініціятора всієї справи. Я основую цей висновок на записках самого отамана В. Кедровського (америк. "Свобода", 1919 р., розділ 39-й споминів). Він докладно спиняється на ситуації, аналізує стан речей, критикує "анемічну" установу "Культурно-політичної інспектури", а вкінці приводить нас до такої формули: "Для того, щоби остаточно поставити армію на належну височінь, щоб вивести її командний склад із політичної боротьби і щоби змусити навіть своїх ворогів-фахівців працювати чесно, я вважаю конче потрібним негайно утворити інститут комісарів з певно зазначеними їх правами, обовязками і відповідальністю. Цей інститут комісарів мусить цілковито замінити інспекцію по культурно-національних справах армії, через що збільшення асиґновок на армію він не викличе". Тут є або небажання бачити справу такою, якою вона фактично була, або ховається сміливий плян: опанувати ситуацію в армії для повернення потім баґнетів проти запілля, чому одначе ні сили, ні обставини не сприяли. Ще раз констатуємо, що обставини 1919. р. вимагали саме такої державної інспектури, в якій інститут воєнних комісарів був-би окремою автономною секцією, але на таке "гаракірі" провідники революційної демократії не зважилися.
***Не буду спинятися над тим, як новий урядовий апарат розпочав свою працю, як він змагався опанувати ситуацію в армії, та оповідати про те, де він мав успіх, а де його спіткали невдачі. Читачі про все це довідаються з численних уже й тепер споминів, із яких найцікавіші спомини отамана В. Кедровського. Не маю підстав допускати навмисну однобічність у оцінці опису подій, у центрі яких довелося стояти авторові, бо вважаю його за людину здатну до самокритики.
Я сам не раз бачився з от. В. Кедровським і мушу сказати, що мене просто вражала його самостійність у поставі й характерність. Відчувалося завжди, що людина готова за приняте рішення взяти на себе й відповідальність, а не зникнути десь при нагоді в політичній темряві. Був я свідком, коли він не завагався спинити демагогію останнього ґатунку дуже впливової у нас тоді особи, але повторяю сказане попереду: на великий чин потрібний і відповідний ресурс, а його не було. Тому далі певних позитивних впливів на наші центральні апарати, та деяких "перемог" над "фахівцями" з боку панів невдачників-інспекторів справа не пішла.
***Отож під силою обставин, головно тому, що джерелом усіх авантур у війську було безладдя в запіллі, з державною інспектурою сталося те саме, що й із усіма іншими починаннями тої доби, доби гарних намірів, доби послідовного фантазування — на тлі божевільного танку демонічних сил — розбурханої народної стихії. У спогадах от. Ю. Тютюнника, там, де він описує ситуацію перед початком зимового походу 1919/20. р., саме в тому місці, де автор торкається подій, що попереджували похід, наводиться знаменний факт, а саме: коли армія була в агонії, а центральні урядові установи в безпосередній небезпеці від ворога, тоді видано наказ державним інспекторам стати до зброї, аби оружно боронити уряд. І що-ж? Лише трьох із усіх аґентів інспектури почуло, що такий наказ був виданий. Чи не красномовний це факт? Тому все позитивне, що дала державна інспектура, треба віднести більше до чинности самого Головного Інспектора й до тих його співробітників, інспекторів-патріотів, людей діла, такту, чину, яких була жменька, і всі зусилля яких розбивалися об деструктивні впливи з запілля та слабий та невідповідний особистий склад інспектури.
В самій армії назагал "інспектуру" не любили, до її чинности ставилися неґативно. Біда матеріяльна росла, злодійство не припинялося, але тепер уся вина складалася на "держінів", як їх охрестили в армії, а вони, як ми бачили вище, були безрадні, через основні-непоправні помилки самої установи.
Та є ще одна риса всієї цієї затії, яку дослідники звичайно поминають без уваги — вона сильно образила чуття конструктивної частини армії — і, як реакція на це, повстав процес консолідації старшинського корпусу, більшого споєння його з тим командним складом, що не виявив хитань і в боротьбі проти "білих" ворогів української справи. Це була друга фаза в формуванні нашої своєрідної національної військової еліти. Остання розпічнеться з початком зимового походу, коли командному складові сам уряд передав диктаторські уповаження, а політичним комісарам — лише ролю дорадників.
***Єдиноначальність у війську — це основа, яку безкарно порушувати невільно, але в моментах переходових, коли національний ідеал і соціяльні моменти стоять у суперечці, часто-густо без інституту воєн-комів обійтися годі. Та проте засіб не можна обертати у самоціль, а інтелектуальний рівень кадрів воєн-комів усе відограватиме свою дуже важливу ролю.
У 1919 р. справа стояла так, що коріння всіх авантур були в запіллі; аґенти політичних угруповань втягали військовиків у ріжні політичні комбінації. Тому ходило про державну інспектуру, правомочну на всі ділянки національного апарату, в якій інститут воєн-комів мав-би свою автономну ділянку.
Та роля державної інспектури в перебігу подій і наслідки її діяльности були лише паліятивою. Всі змагання ініціяторів розбивались об хибу в законі й слабість кадрів.
