Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Використовуючи кулеметні й гарматні військові угруповання Волинців, як певну військову заслону, а в деякій мірі й як аванґардні сполучення, команда Запорізької групи на 8. жовтня вступає в рішучу гру.

Плян наш не був дуже складний. Всі ресурси були поділені на три групи: центральну — дивізію (8.) полк. Базильського, якій ставилося завдання нанести поразку групі противника, що оперувала навколо самої залізничної лінії; лівофлянкову — найсильнішу в складі 6. Запорожської й 9. Стрілецької полк. Удовиченка дивізії, якій ставилося завдання розбити праве крило противника в районі с.с. Цибуль — Ободівка й потім вихід на задні шляхи противника, приблизно в районі ст. Кодими. З цією нашою ударною групою мала комбінувати свою чинність і наша групова кіннота з гарматами полк. Алмазова. З Ободівки, як вихідного пункту, вона мала глибшим обходом внести неспокій в запіллі ворога, а пізніше й визискати успіх нашої ударної групи.

Пас між Дністром і залізничою колією за всяку ціну мали утримувати Волинці. Їх броневики "Вільний син України" й "Кармелюк" на цей час переходили в підлеглість полк. Базильського, чим акція середньої колони набувала певної експресії, бо броневики наші були досить сильні, а, головне, в маневруванню базоглядно сміливі.

Вступ Запорожців у бій був важливим моментом для нашого противника, хоч противник не був слабшим від нас чисельно. Ворог довго не хотів випустити оперативної ініціятиви. На просторі в 20 кілом. на захід і схід від залізничої колії, що, так би мовити, відігравала ролю головної магістралі — 20.000 бойців при 100 гарматах день, ніч і ще другий день виривали один від одного перемогу. На нашому лівому крилі сильний 2000-ний полк Симферопольців у багнетному бою перемогли вояки полк. Крата (70 полонених, кулемети); в центрі, в дивізії полк. Базильського, полки також ходили на багнети.

Вже над вечір другого дня було ясно, що противника чекає неуспіх. Рейд кінноти на зади в районі сел Рогова Гребля, Івашково, Серби, що були глибоко в запіллі противника навколо самої залізничої колії — змусив командування "білих" спішно ліквідувати бій. Поразка ворога була повна, а з нею ми ставали на цьому важливому напрямку панами ситуації. Ліси були наповнені поодинокими групками денікінців, які самотужки перебиралися на південь. Нашій кінній групі припали чималі трофеї. (Пполковн. Петрусь.)

В жовтні Запорожці в боях із зорганізованим і добре керованим військом виказали себе здібними до виконання широко задуманого оперативного пляну, а під час змагань показали себе добрими й витрівалими вояками.

Далі події розгорнулися так: позбавлена Волинської групи та дивізії полк. Удовиченка, Запорізька група обернулася в охоронний відділ, який дістав завдання стежити за розвиненням дальшої чинности противника. З цією метою ми виграли ще певні простори на південь. Спроби противника вернути собі оперативну ініціятиву команда параліжувала жорстокими контр-ударами.

Тимчасом на ділянках східніх і північно-східніх головне командування української армії вдалося в більші операції, які спочатку йшли з перемінним успіхом, але пізніше бойове щастя явно схилилося в бік наших ворогів і ми були змушені до відвороту — в умовинах як найтяжчих. Звичайна мала та елементарні відомости про стан доріг на Поділлю в пізню осінь дають вже нам вистачаючу картину тих обставин, в яких Запорожцям доводилося робити свій відворот.

Під вражінням пережитого я відчув, що мої попередні пропозиції в Головній Команді, аби саме із Запорожців було витворено маневруючу армійську групу — мали рацію.

Запорожці в маневруванню дійсно були майстри, а в самому бої вміли на головному напрямі заангажовуватися всією вагою своїх боєвих ресурсів.

Ані Волинська група виснажена в попередніх боях, ані Третя дивізія (кількістно заслаба) їх замінити не могли.

Щодо комунікації, то в ранній осіні вона нам ще перешкод не робила — шляхи були до уживання, а підвод було досить.

Взагалі я числив, що при цих умовинах основний закон збройної боротьби був би на нашому боці — ми спромоглисяб раніше противника виказати таку кількість користної боєвої праці, яка забезпечилаб нам перемогу.

Бої на одесько-вапнярському напрямку довели, що наші частини були в стані добре битися й з "білими", а ситуація цих останніх в їх боротьбі з большевиками все більше й більше погіршувалася.

Помалу операції звелися до арієрґардних боїв навколо залізничої магістралі та просторів, що лежали поміж залізницею й середнім бігом Дністра.

Зле забезпечення війська санітарною службою та медикаментами дає добрий ґрунт для всілякого роду епідемій. Тиф найріжнородніших назв стає найважливішим нашим противником. Він десяткує наші частини, козацькі ряди тануть, виснажуються. Натомість обози непомірно збільшуються, страшенно ускладняючи маневрування групи саме тоді, коли воно мусіло-б бути найшвидшим та найелястичнішим.

Ось на тлі цієї дійсности й стався той боєвий епізод, який, як задумом, так і сміливим виконанням, заслуговує на те, щоб передати його наступним поколінням. Він є яскравою ілюстрацією до нашого народнього прислівя:

"Не той козак, що переміг, а той — хто викрутився".

…числа, місяця… о 14 годині нач. штаба інформував мене, що під наскоком кінноти денікінців (певно це були Лабинці й 2. донський кінний полк) Кияне (селянська дивізія от. Ю. Тютюнника) очистили стацію Вапнярка, а в наслідок цього й ми втратили телефонічний звязок із штабом нашої армії. Не тяжко уявити собі велич тої небезпеки, що їй підпадала наша група, на яку вперто вже довший час насідали денікінці з півдня.

Ситуація ускладнялася ще тим, що на ділянці Вапнярка — Крижопіль були скупчені десятки вагонів з нашим військовим майном, не кажучи вже за бронепотяги.

Наче в доповнення інформацій штабу ми побачили, як миттю вїхали на стацію з півночі два нові українські бронепотяги. З рапорту їх командирів довідуємося, що вони мають наказ від комдіва ліквідувати свої бронепотяги в спосіб, який знайдуть догіднішим.

Порадившися з начштабу, я рішаю зробити спробу витворити ситуацію, яка дозволила-б бодай просунути на північ на зєднання з