Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Ображене почуття національно-настроєних старшин виробило новий фермент — який властиво й вирятував армію від остаточного розкладу в обставинах, коли "найпевніший" — здіймав руку "на своїх". Інспектура в цих обставинах задемонструвала своє убожество — відмовила урядові в останній активній піддержці. На цьому безрадному тлі гарно репрезентується особа самого В. Кедровського й жменьки інспекторів-патріотів, яких відданість справі запишеться в реєстр конструкторів українського політичного діла.

Традиції майже забуті знов віджили.

Етапи в організаційній справі. Булавна і штабова старшина.

Служба запорожців за перші роки революції.

Полковник Загродський, був. командир Дорошенківців (6 див.), а на той час т. в. о. командира Волинської групи, що з перемінним успіхом у нерівних боях билася в районі Кодими (на південь від Вапнярки) з денікінцями, був тою першою особою, яку я зустрів після мойого приїзду в район воєнних подій. Властиво йому я був зобовязаний першим детальним зазнайомленням мене з Запорожцями р. 1919.

За уважним вислуханням оповідань полковника Загродського, який був сповнений ясно виявленим, глибоким і щирим пієтизмом до своєї тіснішої батьківщини — "Запоріжжя", минув у мене цілий вечір.

— Ну, ось завтра самі побачите, — був останній його арґумент, — яка це добра національна збройна сила.

Це "завтра" дійсно принесло мені гарні й несподівані на той час вражіння.

Зі своїм власним розумінням справи, зі своїм відмінним, особливим від інших моральним і військовим підходом і з певним комплектом військових традицій — Запорожці були групою, на ті часи, дуже характерною.

Представляв їх мені полковник Базильський, відомий мені особисто ще з часів мого командування в Полтаві 11-ою дивізією.

Самий перегляд відбувався в районі Томашполя на великому, вже вижатому полі.

Полки виглядали елегантно й на коней були багаті, особливо кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова та "чорні" полк. Дяченка. Не дуже бідні були Запорожці й на зброю.

Я навмисне додаю до кожної назви частини імя її командира, бо тут одно друге доповнювало, — було, мовляв, візитовою карткою частини. Хоч Запорожці в цілости, як я сказав, мали своє власне обличчя, але при глибших студіях можна було спостерегти, що кожна частина мала ще й свою фізіономію: Кармелюки, Дорошенківці, Республиканці, Мазепинці, Сагайдаки, Кость-Гордієнківці і т. д. Кожна з цих частин мала в собі ще щось додаткове, характеристичне для неї, й була під цим оглядом певного роду індивідуальністю.

Із загального рівня різко виділялися Гайдамаки — організація, яка ніяк не хотіла модернізуватися, вперто відстоювала т. зв. "здобутки революції" й відроджувала "Січ" за образами Рєпіна та оповіданнями Кащенка. Добре озброєна й численна (в полках по 500–600 багнетів), бриґада гайдамаків була солідною військовою силою при 6-ій Запорізькій дивизії. Духовим батьком її був отаман Волох, який сам особисто часто виявляв видатну хоробрість, але… в операції, яка, на думку "батьків", була недоцільна, вони заанґажовувалися з нехітю, а то й зовсім не брали участи. До того всього "батьки" трималися того переконання, що гайдамаки це революційна ґвардія, що на них лежить особливе довіря верхів, а це дуже перешкоджало їх дисциплінованості.

Організаційно — Запоріжці року 1919. ділилися на три дивізії: 6-ту — отамана (з урядовців) Ліневського, обовязки начштабу виконував генштабу полковник Стефанів, у складі полків: Дорошенківців полк. Литвиненка,[36] Гайдамаків — Волоха й Немирівців — сотника Лисогорського; 7-му дивізію Осмоловського в складі: Мазепинців — полк. Дубового, Наливайківців — полк. Пирогова та Республіканців; нарешті 8-му дивізію полк. Базильського — обовязки нач. штабу виконував сотник Силін — у складі: Кармелюків полк. Троцького, Сагайдаків полковн.[37] Жупінаса й Богданівців — найстаршої української частини (прізвища командира не памятаю). При дивізії була й невелика гарматна група.

При групі був відділ важкої артилерії і своя кінна бриґада, в яку входили такі частини: кінний полк Костя Гордієнка, кінн. полк Чорних Запорожців полк. Дяченка та кінногірський гарматний дивізіон полк. Алмазова, який частіше відомий був у групі під назвою Алмазівського дивізіона, з огляду на виключну ролю в дивізіоні його командира.

Мали Запорожці невелику числом та небагату під матеріяльним оглядом технічну частину, зі старшиною високої службової кваліфікації.

Полки не були однаково численні; відхилення були часто дуже значні. Загально — від 400 до 1200 чоловік.

Щодо вищої команди, то Запорожці не любили бути під проводом недоуків та аматорів і, хоч траплялося, що дехто з мазунчиків долі добивався булави, та це було не надовго: швидко його змінювали поважніші сили. Хоч який був спритний отам. Волох, але й йому не повелося, і він дуже скоро відїхав на посаду, яка більш йому відповідала — отамана всіх повстанських військ, на Україні сущих.

Генерал Натієв та полковники Болбачан і Сальський були моїми попередниками на посадах ком. Запорізького корпусу, а полковники Воскобойників і Кущ при них виконували обовязки нач. штабу. Останній і при мені залишився на тій самій посаді, що на ті часи вимагала не тільки технічного знання, але й тонкого чуття й великого службового такту, щоб штабову частину зробити апаратом регулярного чину.

Штаб групи організаційно близько наближався до б. корпусних штабів: до першого кватирмайстра були приділені старшини: сотники: Чабанівський і Савченко (оперативна частина), Рембалович (звязок), Лимаренко (команд. штабу), й інші, а до управління вартового отамана — полковник Литовчик, сотники: Росіневнч, Бординас і Гринько.

Старшини Барило Іван і ще хтось, прізвища яких позабував, виконували і, треба сказати, дуже сумлінно службу вартових старшин при штабі групи.

Запілля, як і всюди, тоді було слабким місцем Запорожців і то більше через не відповідну організацію військової інтендатури, а