Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Рубців голосно засміявся.

— Покинь, Арбузику… Шльопнем, як назад будем вести.

Увійшли до секретно-оперативної частини й розвязали руки.

— Машеруй у кабінет до товариша Галіцького!

Начкро зустрів привітливо.

— Я, товариш Харченко, зараз не маю часу багато з вами балакати. Викликав тільки, щоби подивитися, як ви себе почуваєте. Виглядаєте не дуже добре… Не надумалися ще?..

Хмара понуро мовчав.

Галіцький взяв зі стола револьвер і почав ним гратися.

— Переконувати та уговорювати я вас більше не буду. Ідеї — на бік. Ми пропонуємо вам звичайну комерційну комбінацію: життя — за кілька слів на суді. Може ви думаєте, що ми не дотримаємо слова і після того суда все таки вас розстріляємо? Для нас — це не булоби вигідним. На такому суді ми мусимо показати себе «ліберальними». Ви — не останній… Як що будемо судити вас за замкненими дверима — річ інша… Зрештою — ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого суду. Скажу — і вас застрілять у подвір’ї «при спробі тікати». Захочу — застрілю вас отут в кабінеті «при спробі напасти на мене». Крім всього, ми послали до колегії ОГПУ на затвердження нашу постанову про розстріл вас. Через тиждень — два, зможемо забрати до гаражу без всяких церемоній з судами. Як що ви порозумнішаєте — ми це анулюємо і улаштуємо прилюдний суд. Маєте ще час — можете надумуватися. Здійснити нашу умову можна лише тоді, як я побачу, що ви порішили вже міцно. Нам нецікаво зібрати людей для того, щоби ви викинули якогось коника. Крім того, на такий суд нам потрібна для вас декорація. Потрібні ще люди. Мусите їх дати. Одного вас судити на прилюдному суді нецікаво. Поки що — до побачення.

Начкро натиснув під сукном на столі ґудзик. На порозі став вартовий комендант і три червоноармійці.

Відпровадили до тюрподу як звичайно.

Тієї ночі Хмара вже не спав.

Та в камері № 6 було вже два Хмари.

Той, що містився в першому говорив:

Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Галіцкій каже правду. Розстріляти мене тоді — їм не буде рації. Буду в тюрмі… Буду мати досить хліба, якусь зупу й кашу. Не буду голодний. Буду жити надією на втечу, на волю і помсту. Буду ще боротися за волю Батьківщини… Побачу ще Україну вільною…

Та другий Хмара — іронічно хитав головою: Дурню-дурню!.. Бачив кого й за що розстрілюють, а тебе помилують?.. А як і помилують — то розумієш що хочеш зробити?! Розумієш, що ти хочеш сказати селянам, яких сам підбурював до боротьби, яким через тебе палили хати та які все таки вірили тобі, переховували, ризикуючи своїм життям, йшли на твій заклик в боротьбу й гинули во імя тої Ідеї, яку ти тепер хочеш прилюдно оплювати. Якою ганьбою покриєш ти в їх очах своє імя! А що скажуть товариші, за кордоном! Довідавшись — з огидою відвернуться і занесуть тебе на листу зрадників. Живим тебе вже все рівно вороги не випустять з рук. Не зможеш ні кровю їх змити з себе плями, ні виправдатися. Так не краще вмерти з гордо піднесеною головою?!

— Ти вже забув як вмреш?! Хто вшанує тебе за це? Забудуть як забули вже тисячі…- відкликався інший Хмара й починав викладати свої аргументи. Без кінця сперечалися два в одному. Та коли в щілини вікна пробилося денне світло — в камері був вже один, той самий Хмара: ідеї і чести за життя не продам… Розстрілюйте.

Минали дні й тижні. Що кілька днів у Хмариній камері були смертні «гості». Сиділи три-чотири години і йшли туди, — звідки нема повороту. Кожний інакше дивився смерті в очі. Одні молилися, другі ридали, треті були понуро спокійними. Були такі, що божеволіли в останні години. Та від всіх Хмара чув одно найщиріше бажання: Жити! Ще хоч рік… хоч місяць… хоч один день…

Вони заражували цим бажанням його душу. Отруювали цим словом йому мозок.

Одного ранку, після розстрілу двох мужчин та жінки, що цілий вечір ридала й реготалася б’ючись в істериці коло Хмариного тапчана, — до камери зайшов Галіцкій.

— Ну, як поживаєте, товариш Харченко? Щось ви зле виглядаєте… Певно годують вас не дуже добре?

— Хіба ви не знаєте…

Начкро легенько усміхнувся.

— Як ви до нас — так ми до вас…

Н-н-н-у — нічого. Я скажу щоби вам дещо приносили. Треба вас перед смертю трохи поправити… Одержали вже постанову колегії з Москви про ваш розстріл… Та маємо час — спішити нікуди. Потреба в тому, що ми вам пропонували, помалу відпадає. Внутрішнє положення України складається так, що ми можемо обійтися без комедій. Та посидьте ще — може щось цікавого для нас пригадаєте собі. Може почитати маєте охоту? Можу вам цю книжечку покинути — я як раз її скінчив. Арбузов! Вкрути сюда яснішу лямпку а на день давай гасову.

Кинув на тапчан московський переклад якогось легкого французького роману, змонтованого з кохання, вина та смачних вечер.

Через годину Арбузов приніс розкішне снідання в посуді ресторану «Уніон». Білі серветки… В термосі була чорна кава з лікером. Поклав на тапчан сотку дорогих папіросок і сірники.

Такий самий був обід та вечеря. То саме в наступні дні. Найкращі дання — вибагливо змінилися. Оба дозорці ввічливо й «приємно» балакали, давали читати газети.

Через тиждень — Арбузов зайшов до камери і мовчки забрав коробку з папіросами, сірники, кавалок білого хліба, який залишився від вечері, книжку.

— На що ви це забира…

Дозорець, суворо виваливши очі, мовчки різнув себе пальцем по язику й приклав палець до носа. Знову пів фунта гливкого чорного хліба і окріп. Знову смердяче стухле пшоно. Забруджена матова лямпка — пішла на своє місце. Знову тиша й темрява…

Тягнулися дні