Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

— Пропав верстат!.. Ну, отаман, — обернувся він до Хмари, — підходь…

Хмара зробив кілька кроків і став мало не торкаючись обличчя заляпаних дощок.

Проти правого ока, на дошці висів чималий кавальчик мозку.

Чому він не падає?.. — засвердлила мозок думка.

Позаді хтось щось балакав. Ляснув затвор Рубцового карабіна… Шкіру на голові обпалив горячий подих пострілу… — Чому я не падаю?.. — засвердлила друга думка.

Десь здалека донісся веселий голос Галіцкого, котрий поклав йому руку на плече.

- Ідіть, товариш Харченко, до своєї камери. Це я тільки познайомив вас з тим — що вас чекає…

Були ще «зміни» … Коли Хмара впав в глибоку апатію, підчас якої чоловікові зовсім однаково, що з ним буде — начкро, відповідною грою, постарався вивести його з неї на протязі трьох-чотирьох днів і вернути йому жадобу до життя, але вже на ступінь в нижчій формі.

Коли кінчилося пів року заточення в тюрподі, в камері № 6 вже не було отамана Хмари, душа якого горіла величною ідеєю, який во імя неї — з одвертими очами йшов на зустріч небезпеці й смерті, що в боротьбі і крові шукав ліків на біль за долю Нації. Його вбила тиша, темрява, голод, щовечірнє нудне дожидання смерти… Його добило непоборне, болюче бажання жити тих, що йшли на смерть через його камеру… В камері № 6 залишився чоловік-тварина, який хоче їсти, жити й розмножатися.

В одній із ночей Хмара сидів в кабінеті Галіцкого і називав хлопців, які приймали участь разом з ним в повстанчій боротьбі й залишилися дома.

Переглянувши записане, Галіцкий скривився.

— Я бачу тільки пять чоловік, яких можна посадити на лаву підсудних. І на тих ви не даєте більш-менш солідного матеріялу…

— Ті, що робили щось більше — за кордоном…

Галіцкій прищурив око.

— А чому ви нічого про Яблонівського не кажете?

— Про якого Яблонівського?

— Покиньте удавати дурня — це вам не до лиця. Яблонівський… учитель, котрий вам багато допомагав під час повстанчих операцій, якому ви передали листа із-за кордону перед своїм приходом, щоби він підготовив вам грунт…

— Я від 1922 року не знаю де він і що з ним…

— О — не турбуйтеся… Він в сусідній з вами камері, а лист ваш — ось — у мене в течці… Ну, а про Іваніва — скажите мені щось?

— Який це Іванів?

— Не пам’ятаєте?.. Молоденький хлопець, котрий з вашого доручення в 1921 році служив у нас в Чека. Висланий на операції у ваш район, — віддав вам у руки групу чекістів, яких ви порубали у лісі… пригадуєте?

— Він за кордоном… працює кельнером…

— Він недалеко від вас… в тюрподі… Ви його письмо знаєте — ось протокол допиту підписаний ним учора…

Хмара втягнув голову в плечі.

Галіцкій піднісся й через стіл поклав йому руку на плече.

— Ви зараз думаєте, що ми вас все рівно розстріляєм… Не турбуйтеся… Я це все знав і тоді, як перший раз балакав з вами… Колиб на ваших руках не було нашої крови, — то ви не уявлялиби для нас ніякої цінности… Ваш суд мусить збілянсувати наші рахунки… Ми свого слова дотримаємо. Можливо, що засудивши вас на кілька літ для форми, — переведемо вас до Харкова і звільнимо, як що ви погодитесь щиро працювати з нами. Будете собі з Тютюнником. Але ми мусимо забезпечити себе, що ви не втічете знову за кордон…

— Після того суду, дорога за кордон мені буде відрізанаю

— Згоджусь. Та на всякий випадок перепишете своєю рукою одного листа, якого ми відішлем по належності. Можете дописати, що схочете, виходячи «із своїх сучасних поглядів» — розумієте? — Харченко! — закликав він з другої кімнати Харченка-чекіста — у тебе готово там все?

Харченко приніс і поклав на стіл друкованого на машинці листа.

Галіцкій підсунув його до Хмари враз з пером та чистим папером.

Хмара взяв листа й став читати. Стрічка за стрічкою впивалися в серце отамана нові голки…

Лист від нього до головного Отамана Петлюри, в якому він, Хмара, признавав, що вся боротьба під національним прапором була шкідливою і ворожою для українського народу, й закликає головного Отамана до повного припинення її. В тому листі він стверджує, що всі балачки в закордонній пресі про звірства большевиків на Україні, про визиск України Москвою — гола брехня. Совітська власть на Україні це — правдива влада самого Українського народу, який почуває себе щасливим під її проводом.

Хотілося зімняти листа і кинути в лице Галіцкому. В мозку промайнуло кілька образків з недавнього минулого… Підсунув до себе чистий папір й став переписувати.[5]

Під осінь до тюрподу посадили коло чотирьохсот сіоністів — молодих жидівських націоналістів.

Камери були заповнені до неможливого.

Хмара сидів вже у пятій, бо у шостій був «абсолютно ізольований» полковник Дігтярів, якого привезли з кордону з дружиною і двома дівчатками.

Камера була сухіща і ясніща. Отримував вже фунт хліба, часом додатково кавалок білого та ковбаси. Іноді трохи цукру і тютюну. Після того, як «договорились» з Галіцкім — два рази денно виводили на кілька хвилин на двір.

При переформуванні камер з прибуттям сіоністів, до п’ятої камери посадили ще й проскурівського жида-пачкаря Бенчика Кур’єра, який заплутався на кордоні в якісь «делікатні справи» й теж дожидав розстрілу, та одного із ватажків сіоністичної молоді — Льову Кацмана.

Утрьох