Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Коли я 1932 року перейшов кордон, дехто з цьогобічних українців-патріотів, які теж не люблять большевиків, але конечно хочуть бути «об’єктивними» — питали мене: «Слухайте… я направду не розумію… Як Єфремів та інші, могли говорити на свому суді те, що вони говорили, коли вони думали інакше? Аджеж — то люди ідеї!…»

Але ніхто не спитав: «Коли провідники СВУ були таких «переконань» які виявилися на суді, - то нащо вони робили те, за що їх судили, знаючи, що за це грозить їм смерть?»

Часом я чув: «Слухайте, що направду діється в тій большевії? Тут В. Юрченко понаписував таких страхіть, що волосся догори лізе… А візьміть от француз X, англієць Y, німець Z — пишуть зовсім що іншого! А це ж все солідні журналісти, які теж там були! Їм навіть скорше можна повірити, бож вони не українці й дивляться на речі об’єктивно…»

Чоловік хоче знати правду, конче «об’єктивно» висвітлену, і він жадібно перечитує статті «нейтральних» журналістів, які вивчали положення в театрах, у «комерційних» державних ресторанах та каварнях Москви, Харкова, Києва.

Для іншого українця, який не був у шкірі громадянина «першої соціалістичної», оповідання братів, що вирвалися звідти — це щось незбагненне… Це навіть… фантазія…

Мені зрозуміло, чому провід СВУ, говорив на суді так, а не інакше. Для мене ясний духовий стан Гермайзе, коли він на виклик предсідника суду, відповів: «Гермайзе нема. Гермайзе — вмер». Гермайзе дивився на землю заповнену публікою, серед якої не могло не бути одиниць котрі прийшли на той суд тамуючи тайний біль душі. Дивився на стоси паперів на судовому столі, серед яких були й «протоколи зізнань» підписані ним в ГПУ. В них він осуджував і очорнював діяльність та заміри СВУ. В них він складав до скривавлених стін жорстокого, брехливого ворога України своє «щире каяття» і признавав його — ворога — «правоту».

І Гермайзе, який в минулому не продався, як інші, «за шмат гнилої ковбаси», який підносив прапор національних змагань, який був «божком» для націоналістичної в тайниках душі молоді, - розумів: що того Гермайзе — вже нема!

Він вбив себе одним розчерком пера під тими «зізнаннями». Він продав себе за «життя» яке подарував цьому духовному трупові, що з низько опущеною головою сидів одночасно перед двома судами і в силу абсурдної логіки мусів відкликатися на оклик: Гермайзе!

Духове заломлення перед лицем «червоного правосудія», не завжди є ознакою слабодухости, але люди чесні, сильні духом, раніше чи пізніше, переживають самі себе за свій поступок, або, як що мають змогу, — знову йдуть в боротьбу, щоби кров’ю ворога змити з себе пляму.

Відважний революціонер Савінков, каявся і опльовував себе й своїх підчас інсценізації суду над ним у Москві. Через якийсь час повертаючися з прохідки до своєї камери на «Луб’янці», — вискочив з вікна четвертого поверху на зацементоване подвір’я.

Підступно захоплений агентами ГПУ Юрко Тютюнник «покаявся» і опльовував в большевицькій пресі національну ідею, а кілька літ пізніше кинувся у вир боротьби з національним ворогом і склав свою голову в тунелі під Московським ГПУ.

Чужинець, полтавський польський ксьондз Федурковіч, в арешті Харківського ГПУ, написав, голосного в своїм часі листа до Папи Римського. Звільнений, спалив себе живцем у Бердичеві, облявшися бензиною.

Коли мій товариш по камері, війтовецький ксьондз Анатолій Келюс, повернувши вночі із допиту, почав виявляти перші об’яви божевілля — я спокійно дивився і розумів, що — «все в порядку»…Ксьондз мусить вмерти в домі для божевільних, забувши про те, чого до смерти не забудуть звільнені перед тим його колеги.

На всіх прилюдних політичних процесах, підсудні «каялися» й обкидали себе болотом. А тих, що «каятися» не хотіли, правдивих борців — безіменних героїв, — розстрілювали тихо, без всякого суду.

Щоби з’ясувати собі підстави й причини цього треба знати дещо з таємниць будинків, на яких висять невинного змісту тильди: «Государственное Політіческоє Управленіє». Щоби добути частину тих таємниць — треба часом ускочити в могилу і щасливо вискочити з неї.

Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-большевицькою владою на Україні (із них вісім місяців, з наказу своєї організації, - в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім з половиною місяців арештів ГПУ та большевицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик занавіси, якою густо закриті тайни червоної «охранки».

Роблю це не з тією ціллю, щоби виправдовувати психічне заломання того чи іншого представника українських визвольних змагань. Занадто добре відомо мені, скільки шкоди приносили оті всі «покаяння»… Але ніхто не сміє сумніватися, чи щирими, мовляв, були заміри Єфремова, Гермайзе й др..?

Те, що читач далі прочитає — це не є повість. Це кілька фактів та фактичних подій. Це те, — що я бачив на власні очі і чув на власні вуха. Що оповідав мені сам Хмара, попавши до моєї камери, що оповідали особи, які з ним сиділи та ті, що були з ним засуджені.

Всі прізвища — це частино мертві вже, а в більшості — живі ще люди.

В цій трагедії «лісового вовка» може дехто знайде відповідь на свої запитання про Єфремова та інших.

Я не хочу цим сказати, що методи, які примінювалися в відношенні Харченка-Хмари, — примінюються до всіх. ГПУ вивчає душу своєї жертви й до кожного підходить з індивідуальною міркою. Зрештою, столичні ГПУ мають кращих знавців-психологів і посідають більше «технічних можливостей» для духового «перелицьовування» людини, як описане мною подільське ГПУ. Та всі ті методи обертаються навкруги одного залізного стовпа: свідомої й підсвідомої жадоби всього живого — жити! На щастя не всі воліють жити за всяку ціну. Таким чином зустрічаються в щоденному життю сильні характери, що в грізні моменти стають — героями.

Коли зима стала готовитися до здачі своїх позицій весні — Семен