Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

— Воно звичайно, товаришу, в цім положенні розмовляти не дуже то приємно. Було би краще, якби ви були раніше зрозуміли свою помилку та прийшли до нас добровільно. Але й тепер ми можемо договоритися до чогось корисного і для нас, і для вас. Ви звичайно своє положення розумієте. Розумієте, що вас чекає…

— Знаю, — рішуче відрубав отаман.

Галіцкій усміхнувся з ласкавою іронією

— Алеж — ні! Не обов’язково це. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстріляти, та не розстрілявши — теж не втратимо нічого крім п’яти пудів нікому непотрібного м’яса. Для нас дорожче, зробити з ворога приятеля, як знищити його. Цього ми завжди дотримувалися. Хто щиро розкається і йде з нами — ми прощаємо все й даємо широку змогу працювати для свого народу. Візьміть генерала Слащова — знаєте скільки він комуністів перерішав? Тепер він викладає у воєнній академії у Москві. Користується повним довір’ям влади і партії. Або ваш же Тютюнник! Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися що світська влада на Україні є — влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами — як нас малюють, а навпакинесем для нього кращу будучність, рятуєм від ярма, яке хотіла й хоче накласти на нього чужа та своя буржуазія. Тепер Тютюнник спокійно живе собі в Харкові, пише, працює на культурному фронті. Як хочете, ми влаштуєм вам побачення — побалакаєте з ним самі.

Коли логічно розібратися — то ви не можете бути для нас жодним ворогом. Що ви — поміщик чи капіталіст? Ви сільський учитель, трудовий інтелігент — елемент для нас дорогий і бажаний. Ви просто через свою засліпленість шовінізмом не розумієте того, — що ми вже дали Україні вдесятеро більше як ви ще тільки мрієте вибороти. Про що вам іде?! Самостійність? — Але ж Україна тепер самостійна республіка, що добровільно входить у склад радянського — розумієте, — не російської держави — а радянського союзу, до якого з часом увійдуть всі нації світу.

Візьміть український уряд. За винятком кількох осіб — там все люди, що походять з України. Візьміть хоч би нас отут. Окрім товариша Іванова та Петерса — ми всі українці. На Україні родилися, виросли, любимо її як батьківщину. Тепер от мову вивчаємо, бо у всіх установах державною мовою має бути мова українська.

Іванов, що закохано погладжував свою борідку, вмішався в розмову.

— Направду, товариш Харченко, у ваших газетах часто можна зустріти статті про якусь окупацію України Москвою, про великодержавний шовінізм російський… А от — візьміть… Мене, корінного москвича, відповідального працьовника, присланого на Україну центром — тут примушують два рази на тиждень ходити на лекції тієї дурацької мови… Хіба окупанти поводяться так на окупованих землях?! На мою думку, теперішній уряд України є більш шовіністичний, як Всеросійський.

Хмара втиснув голову між плечі й хруснув пальцями.

— Слухайте, панове! На що ви це все мен говорите? Я ж не комсомолець із села… Розумію все так само добре, як і ви…

На обличчя чекістів набігли незадоволені гримаси. Ліплєвскій нервово ляпнув губами й глянув на годинник.

— Ну… мені на засідання губ паркому треба…

Галіский став й пронизливо глянув Хмарі в очі.

— Ну… так заграємо, пане отамане, в відкриті карти! Ви в наших руках і ми вас — застрілимо. Та перед тим ми ще з вами пограємося — так, що чорти у пеклі злякаються!

Прищуривши очі, змінив голос на ласкаво-наставницький.

— Ви ще не старий чоловік… А життя, це — гарна річ… Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє, - як зарання зігнити. Колиб ви відразу пішли з нами на згоду, то може б ми вас були звільнили зовсім і залишили на Україні.

Нам потрібні дві речі. Перша: маєте нам сказати все, що знаєте, та виявити всіх, кого знаєте.

Друга: у населення ще не вивітрів зовсім жовто-блакитний дурман, яким ви набили йому голови в 1917-20 році. Маєте на прилюдному суді сказати, що вся петлюрівщина, це — запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючи народ брехливими гаслами, борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви переконалися, що для української інтелігенції, селянства й робітників — єдиний правильний шлях є: підтримати світську владу і йти за нею. Що як бувший повстанчий отаман, ви зрозуміли, що йшли злочинним проти українського народу шляхом й закликаєте селян не вірити петлюрівським агентам та віддавати їх до рук української робітничо-селянської влади.

Про те як і що маєте говорити, — ми ще побалакаємо.

За це — ми вам даруємо життя. Не розстріляємо, а дамо десять чи п’ять літ тюрми. Через пару років — звільнимо. Як добре постараєтеся на суді, вишлемо вас тільки з України до якогось центрального міста, дамо працю й будете собі жити.

Памятайте лише одно: життя ваше — тепер у ваших власних руках!

— За життя я своєї ідеї і чести не продам!

Галіцкій іронічно підняв ліву брову.

— Не будемо забігати наперед… Ви тепер поденервований, думаєте серцем, а не розумом. Посидите у нас в одиночці… може місяць… може рік… охолонете трохи… подумаєте над тим, що я вам кажу… Як не хочеться вам жити тепер, — захочеться може згодом…

Начкро взяв слухавку.

— Алло! Товариш комендант! Запровадьте арештованого до тюрподу. Камера № 6. Ізоляція абсолютна! До побачення товариш Харченко!

Три червоноармійці наладували на гостро зброю. Пройшовши лабіринт кімнат, вийшли на подвір’я. по переді йшов комендант Раскін. Коли проходили коло маленького, продовгастого будиночку з вікнами на глухо закладеними грубими шпалами, він махнув в його бік револьвером і засміявся.

— Звідси ти на волю поїдеш… без черепа…

Тюрпод(«тюремний подотдєл») містився в окремому будинку оточеному колючим дротом.

Увійшли в ганок і Раскін стукнув револьвером у залізні гратчасті двері.

З середини нечутно підійшов у войлочних пантофлях дозорець і відімкнувши колодку, пустив Хмару та