Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Харченко тяжко захворів. Хмурий ходив вулицями галицького міста, заходив до Просвіти і слухав на співанках рідних пісень. Сівши із замкненими очима в куточку, вслухався в молодечо-палкі розмови про боротьбу та волю, і ще нижче нахиливши голову вертався до малої кімнатки на краю міста.

Міряв її нервовими кроками. Час до часу глибоко зідхав дужими легенями і закинувши руки за голову розправляв міцні м’язи. Втомившися падав на ліжко і зажмуривши очі вилітав з кімнати. Поринав у снігах «другого зимового», то стояв із своїм загоном табором у Летичівських лісах, готовлячися до нічного нападу на ворога: фиркають коні… поблискують під місяцем стремена і зброя… від’їжджають та приїжджають стежі… літній вечір дихає ласкою і смертю… 1921, 1922, 1923. рік… Перемоги і поразки… Хвилястий шлях до великої Мети… Загнаним звірем, сам чи з товаришем, блукав по селах ховаючися від звитяжного ворога… Бунтував серця селян, захоплюючи їх до дальшої боротьби. Заходив до Просвіт і Читалень: весело жартує і співає молодь… Під верхньою одежою у хлопців револьвери, обрізи, гранати… Знову загін і боротьба. Знову поразка та й знову боротьба. Збруч і догори. Табір у лісі й ця кімната… Отаман Хмара й емігрант Харченко…

Зірвавшись з ліжка бігав по кімнаті. Знову лягав й летів думкою в рідні села.

Роз’їжджають по селах «продотряди» та чекісти. Шукають для себе схованого селянами хліба. Вантажать на підводи мішки із сльозами голодних дітей… Шукають тих, що зі зброєю в руках боролися за незалежність Батьківщини. Кидають їх зв’язаних на підводи й везуть в ненаситні пащі скривавлених льохів. З жалем та ненавистю в очах, проводжають селяни хмурими поглядами ті підводи: Ех!… Нема на вас Хмари, сарана проклята! Він би вам!…

І Хмара, зіскочивши з ліжка, одягався і йшов в глупу ніч. Блукав без цілі.

Не діждався поки зазеленіє

Дві-три зустрічі, дві-три розмові, - і поклавши до кишені револьвера та гранату, сів до поїзду на Гусятин.

Серце забилося живіще, коли здалека побачив другий берег Збруча. Ще мав багато часу до години, в котрій збирався переходити кордон. Постановив зайти до старих знайомих. Свідома, щира українська родина. Минулими роками, не один повстанець, перейшовши Збруч, знаходив у тій хаті вечерю й чисту сорочку. прийняли його тепло й гостинно. Не казав правди, чого приїхав. Та, коли збирався вже відходити, пані Остапчукова з ласкавою посмішкою подивилася йому в очі:

— Бачу, пане Семене, куди ви зібралися… Маю до вас прохання. Довший час вже не отримую жодної вістки від сина з Кам’янця. Може сталося щось з ним. Будьте добрі, занесіть йому кілька слів від мене, та скажіть най сповіщає про себе. Ми ж турбуємося. Може він вам і в пригоді стане. З документами, або ще що…

— Я б дуже радо зробив це для вас, ласкава пані, алеж… він служить у большевиків…

В очах господині промайнула образа.

— Невже ви думаєте, що мій син може бути ворогом! Я вигодувала його і знаю. Він любить Україну й ніколи не зрадить тому, за що боровся зі зброєю. Щож він винен, що ця лиха година вигнала його за Збруч і що не може повернутися. Мусить маскуватися, щоби якось прожити.

— Я не хотів вас образити. Добре. Занесу йому від вас вістку. Може й справді допоможе мені в чому. Я давненько не був на тім боці, не знаю що там змінилося.

II

Під Кам’янцем часто попадалися назустріч червоноармійці та міліціонери. Прослизнуло авто пограничного ГПУ. Хмара йшов спокійно, натягнувши на очі сиву шапку, стискаючи в кишені ручку револьвера. Зайшовши на передмістя розшукав помешкання радянського службовця товариша Остапчука.

Господаря застав удома. Як раз був «день відпочинку». Перечитавши записку від матері, Остапчук міцно стиснув Хмарі руку.

— Не знаю, як вам дякувати! Ви давно звідти?

— Цієї ночі.

— Роздягайтеся. У мене можете бути спокійні. Оповідайте, що там нового за кордоном? Чи скоро вже цю сволоту з України виженем?

— Завмерло все. Всі з большевиками замирюються. Одна надія на те, що Україна сама якось собі раду дасть. Як тут тепер, пане Остапчук, чи є якась надія на велике повстання?

— Як вам сказати… Більшість населення звичайно ненавидить большевиків, але деяка частина інтелігенції вже пішла на примирення з владою. Все таки, знаєте, і українізація всюди переводиться, й на посади українців приймають…

Хмара всміхнувся й похитав головою:

— Стара пісенька, пане Остапчук. Її ще в 1921 році Дєгтярьов на з’їзді у Харкові співав… Та чорт її бери з тою інтелігенцією, що дальше українізації та посади нічого не бачить… Село вже пробуджене… Дасть своїх провідників, котрим земля до серця промовляє… Тай ми за кордоном не будемо сидіти. Я, як бачите — вже не всидів. Не радили, кажуть не час іще, а я не можу… Так на серце налягло!.. Може від ворожої крови полекшає. Якби мені до своїх лісів добратися… Як там вже далі буде — а зберу хлопців та хоч яку сотню на той світ за літо відправлю.

Остапчук зготовив снідання. Поставив на стіл пляшку «руской горькой». За чаркою розбалакалися про минуле. Згадали боротьбу. Господар обзнайомив гостя з найновішими адміністративними розпорядженнями та приписами влади. Сказав, що дістане в своїй установі(«секретар свій чоловік») посвідку, що він «командирується» нею до Летичева в службовій справі. Це на випадок колиб де затримали…

Потім, поклавши стомленого Хмару відпочити — пішов до міста: — Як застану секретаря вдома — то може посвідку вдасться зробити ще сьогодні.

Повернувся під вечір.

— Ні. Сьогодні нічого вже не буде. Секретар на село до родичів поїхав. За харчами. Переночуєте вже, сили наберете на дорогу. У мене трохи незручно, бо ввечері може зайти хтось із службовців-комуністів. Як стемніє, я запроваджу вас до своїх знайомих. Наші люди. У них вам буде спокійно й безпечно.

Хмара подякував.

— Але знаєте, пане Остапчук … У мене чогось душа неспокійна. Може б краще я