Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

— Дурниці, це у вас просто — нерви… Там, куди я вас запроваджу, — цілком безпечно. А з тією посвідкою — безпечно собі до цілі дійдете. Хіба б то з лиця вас впізнав…

— То вже не турбуйтеся. На такий випадок у мене в кишені дещо знайдеться.

Як стемніло, вийшли з хати.

— Я, товаришу, буду йти попереді, а ви кілька кроків за мною. На всякий випадок тримайтеся в тіні, ближче до стін та парканів. А то хтось знайомий для вас може назустріч попастися. Як це кажуть — береженого й Бог береже…

Проходили вже більшою вулицею, де будинки були більші і стояли густіше.

Коли минали одну браму — в очах Хмари потемніло. Все єство рванулося до боротьби. Рука конвульсійно стиснула ручку револьвера, і… випустила її сама стиснута чимось і безвладно прилипла до тіла. Чиїсь руки витягли з кишень затерплі пястуки і зв’язали їх за плечима. В уста й ніс набивалося пороху з мішка, якого одягли йому на голову й плечі ті, що вискочили із брами. В тіло врізався шнур, яким обмотували руки та ноги.

Коли зв’язаного Хмару поклали на бричку — свідомість того що сталося стиснула йому груди. Десь з хідника почувся веселий голос Остапчука.

— Счастлівого путі! Я сей час пріду в отдєл.

Гіркий біль стиснув горло отаманові. Чомусь згадалося ображене обличчя пані Остапчукової: «Я ж його вигодувала і знаю…»

Хмара, розв’язаний вже, сидів понурий за столом у кабінеті начальника ГПУ. Навкруги, з револьверами в руках стояли чекісти.

Начальник задоволено потирав руки.

— Ну, товариш Хмара, я дуже радий познайомитися з вами особисто. Чув про вас багато… Так — захотілося ще «погуляти»? не ті часи, пане отамане!.. не 1921 рік тепер…

Вертливий жидок Варшавський, уповноважений ГПУ по закордонній роботі, «дружньо» ляпнув Хмару по плечі.

— Я, товаришу Харченко, давно вже маю відомості ізза кордону, що ви за лісом занудьгували, та дожидав вас дещо пізніше, як зазеленіє… Ну а ви трохи поспішили. Тим краще. Товариш Соболєв[1] буде радий, як довідається, що ви вже в клітці. Знаєте, товариш начальник, — звернувся Варшавський до нач. ГПУ — я як бачу оце у Винниці, так Соболєв мені каже: я аж тобі буду спокійний, як Гальчевського та Хмару розстріляю.

Двері відчинилися й до кабінету увійшов Остапчук. Стиснувши руки старшим чекістам сів і заклавши ногу за ногу несмішливо глянув Хмарі в очі.

— Ну, бандит, розкажи но цим товаришам, те що мені в хаті казав…

В кабінеті начальника контр-розвідчого відділу подільського губ. ГПУ у Винниці — оживлення.

Кругом великого стола сиділи, жваво розмовляючи, сам «начгуб» Ліплєвскій, маленький худий жидок з істеричним обличчям, його заступник Іванов, інтелігентний москаль з борідкою «аля Троцький», начальник контр-розвідки Галіцький, інтелігентний жид з повним випещеним обличчям і гострими сірими очима, уповноважений «по борьбє с бандітізмом» Соболєв, гарний молодий жидок в українській вишитій сорочці під чорною цивільною блюзою, уповноважений «по шпіонажу» Наг — русявий жид з борідкою «аля Іванов», та підручний Галіцького в справах української «контр-революції» — українець Харченко. Випадковий збіг, одного прізвища: Харченко — Хмара і Харченко — чекіст. Як гість, був присутній начальник «особого отдєла» 24 дивізії — латиш Петерс.

Оживлену розмову переривав дзвінок телефону. Галіцький узяв слухавку.

— Дуже добре. Давайте його, товариш комендант, відразу до мого кабінету.

Поклавши слухавку, обвів присутніх задоволеним поглядом.

— Привезли вже із станції до нашої комендатури — зараз буде тут.

«Товаріщ» Соболєв весело потер руки.

— Приємно, чорт побери, старого «приятеля» побачити. Ми з ним останній раз зустрічалися, як він під Вербкою коня мені вбив і з рук нам вирвався…

В сусідній кімнаті залунали кроки. До кабінету зайшов вартовий комендант — жидок Раскін. За ним на порозі став Хмара в високій сивій шапці, з низко опущеними козацькими вусами. За його головою виднілися цівки рушниць ескорти.

Галіцький став ізза столу.

— Товариш комендант, варту можете забрати, як треба буде — я задзвоню.

Ну, здравствуйте, товариш Харченко, — протягнув він Хмарі руку, — роздягайтеся та сідайте до столу. Може ви їсти з дороги хочете!

Хмара зморщив брови.

— Так, я від вчорашнього вечора нічого не їв.

Галіцький зробив обурене лице.

— Це — свинство! Треба буде пробрати добре Кам’янець, що вони арештованих без харчів висилають. Козак, — звернувся він до Харченка — чекіста, — принеси перекусити. Там здається коньяк є — може товариш хоче зігрітися. За хвилину на столі стояла булка, сардинки, шинка, овочі й пляшка заграничного коньяку.

— Ах, чорт! — заклопотався Галіцкій — килішків у нас нема. Можете вживати цю скляночку. — підсунув він шклянку для води.

Хмара якийсь час понуро дивився на розставлені ласощі, потім налив повну склянку й з’їв усе, що було на столі.

Галіцкій підсунув до нього бляшану коробочку з експортовими сигаретками.

— Закурюйте.

Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м’ягкому «графському»[2] кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.

Ліплєвскій з натугою здобувся на «приємний вираз» лиця.

— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи — то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…

Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.

Лише Петерс підняв заперечуючи руку.

— Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первая категорія іспит сдал!..

Галіцький, що сидів поруч Хмари, підсунув своє крісло ближче і «ласкаво»