Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Пішов по під стіну, обмацуючи її руками. Двері… Руки забігали по дошках, шукаючи клямки чи колодки… Намацав засув. Тихенько відсунув його і відхиливши двері, прослизнув боком.

Серце забилося радісно й тривожно. Горище — чи ні? Провів рукою по стіні від одвірка. Через три кроки знову наткнувся на стіну. Пішов попід неї. В ухах шуміло і стукало. Коліна наткнулися на якусь перепону. Простягнув перед себе руку. Рука лягла на щось мягке й тепле. Легенько провів пальцями… Жіноча грудь перетягнута рубцем сорочки… Лише тепер розчув рівні віддихи кількох сонних.

Жіноча камера! — громом вдарило в голову. Коли тут ще є камери — нема чого шукати ходу на горище! Воно забудоване… Знизу почулися голоси, лязк набиваних на состро рушниць… Стукнув засув виходних дверей…

Сили покинули отамана. Мозок відмовився працювати. Апатично станув під стіну.

Арбузов схвильовано оповідаючи, відімкнув гратчасті двері і впустив до тюрподу вартового коменданта Раскіна з десяткою червоноармійців, які прибігли на свисток.

Блиснуло світло електричних ліхтариків. Наготовивши зброю, пішли по під камери. Всі двері були цілі. Всі колодки на місцях. Коли вернулися назад до восьмої, Раскін розіритовано обернувся до Арбузова.

— Ти менше кокаїн нюхай, а то скоро тобі мерці по голові будуть ходити!..

— Алеж, товариш комендант! Яж виразно чув! Зпочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, то коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…

— Ну, та який же чорт міг бігати й стукати, коли всі камери замкнуті, в’язні сплять?! — Дурня строїш! Будеш нанюхувати кокаїном — то скоро почнеш, як Рубцов — до власної тіні на стіни стріляти…

— Та я сьогодня не нюхав зовсім!.. Чорт його зрештою знає — може і причулося…

Червоноармійці глузливо засміялися.

Глянувши на сходи, Арбузов ляпнув себе по чолі.

— Я вжк знаю, що це могло бути! Це котрась зі шмаркачок Дігтярьових під вирізку до батька бігала. У них камера на колодку не замкнута — могла просунути в вирізку руку й відтягти чим небудь засув. Ідем на гору.

Як підійшли до жіночої камери № 2, - Арбузов сплеснув долонями.

— Так і є. засув відсунутий…

Коли світло ліхтариків освітило камеру, чекісти остов буріли побачивши під стіною Хмару.

Багнети і револьвери наблизилися до грудей.

— Руки до гори! — Бандит!

Розлягся зляканий крик жінок.

Мовчки підняв руки.

— Маршеруй униз!

Поки всі сходили по сходах, Арбузов побіг вперед і присвітивши оглянув двері п’ятої камери.

Вдарив ногою в одну фільонку. В порядку. Коли вдарив в другу — вона з тріскотом вилетіла до середини.

Побіг на зустріч.

— Давай його поки що у восьму.

Коли розхристаного Хмару впхнули до восьмої камери, дозорець з нервовим сміхом погрозив йому револьвером.

— Я тобі, бандит, покажу як тікати! Все рівно я тебе «шльопну», та так постараюся, що ще годину мучитися будеш!..

Через хвилину повернувся, забив ручкою револьвера цвяха коло дверей і повісивши гасову лямпу пішов.

Хмара важко опустився на тапчан поруч сидівшого в восьмій камері в’язня[6]. Якийсь час сидів мовчки з низько похиленою головою, потім підняв запалений погляд на сусіда.

— Ну, тепер — покришка. Єдина надія була на цю втечу… Як би було вдалося — ми б оце з вами були вже десь за Калічом…

Той підвівся на ліктеві.

— Я нічого не розумію… Як ви опинилися на горі — коли камера замкнута? Мені було чути все…

Хмара сумно усміхнувся й махнув рукою.

— Може маєте закурити?

Затягнувшись потерухою з махорки, нервово став шепотом оповідати подробиці втечі.

Зробивши другого папіроса з недокурків, які сусід позбирав під тапчаном, — оповів подробиці свого арешту й згорнув в п’ястук розкудовчене волося.

— Боже! Як я мріяв про цю втечу і все пропало…

— Не падайте духом Семен Васильович! Як вас залишать у моїй камері — у двох щось придумаємо…

Стукнули двері з ганку. Арбузов відімкнув камеру і впустив до неї Галіцкого.

На порозі станув дозорець та два червоноармійці з наладнованими рушницями.

Начкро, усміхаючись своєю приємною, ласкавою посмішкою, тримаючи в кишені револьвер, — наблизився до тапчана.

— Що, вовкові до лісу захотілося?..

Хмара не змінюючи пози, потиснув плечима.

— Жити кожному хочеться…

— А чому ви думаєте, що ми вас вб’єм? Ми ж з вами здається умовилися… Як що ви додержите слова — ми з свого боку додержимо… Не розстріляли ж ми на таких самих умовах Тютюнника, Савінкова, — чому б мали вас обдурити? Краще обдумайте те, про що ми з вами балакали. Втекти все рівно не вдасться.

Галіцкій перевів погляд на другого в’язня.

— Ну, товариш Горський, як здоровлячко?..

— Дякую… Як ваше?..

Начкро привітливо усміхнувшись обом, пішов з камери.

На порозі обернувся і ще раз глянув на обох.

— Арбузов! Ти цих вовків розведи. В двох вони скоро тебе за горлянку візьмуть…

— Слухаю товариш начальник. Тільки коваль діру в дверях заб’є.

Коли відійшли від дверей, сусід торкнув за руку задуманого Хмару.

— Про яку це він умову згадував?

Хмара зідхнув і тихо став оповідати про свої розмови з чекістами на допитах, про пережите в камері та гаражі… Скінчивши — хруснув пальцями.

— Ніколи я смерти не боявся, але так не хочеться