Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Арбузов світив та ставив лямпи, котрі одна за одною злітали з полички під меткими ударами Хмари. Нарешті зголосив, що лишилася лише одна, котрої не дасть, бо не буде чого засвітити на коридорі, як згасне електрика. Після того, як Раскін, присвітивши електричним ліхтариком — дістав кавалком цегли по пальцях, — чекісти відкрили навмання «гураганний» вогонь до темної камери. Стріляли через визірку, в дірочку під нею і просто в двері.

Всі камери, насторожившись прислухалися до бою під дверима камери № 8.

В камері № 4 сиділи на тапчані зблідлі львівські комуністи — Стефан Кравс та Франко Петричко, котрі перебігли з Галичини до «Соціялістичного раю».

Бувший мешканець камери № 8 — лежав на підлозі, приглядаючися через щілинку в дверях до «виконання вироку». (З дверей цієї камери було видно двері восьмої та вихід.)

Прокурор Санін, вистрілявши із нагана з білою кістяною ручкою всі набої, - припинив стрілянину й зібрав чекістів на нараду.

Іншої ради нема… Треба зачекати до розсвіту, а тоді зняти з вікна щит і взяти камеру в перехресний вогонь…

Виставили варту ззовні й в середині.

Червоноармійці принесли з комендатури стільці і вся зграя розсілася навкруги стола, проти дверей третьої камери.

Посипалися спомини про подібні випадки в минулому.

Прокурор задоволено попахкав англійською люлькою.

— Святе діло — пловуча чека… Я як був на «Алмазі»[7] ()… Зженем було із півсотні повязаних до машинового відділу, а тоді — за руки, за ноги — розмахали — і в піч… Тільки зашкварчить… Та одного разу, офіцер, здоровенний, як вчепився в мене зубами за полу — чуть з собою в в вогонь не потягнув…

З восьмої камери розляглися по тюрподі звуки українського національного гимну співаного трьома сильними гарними голосами.

Рубців став із за столу й стрілив в двері. Спів не перервався.

— Залиши, комендант, — крикнув Санін, — най собі співають. Нам веселіше буде їх смерти дожидати…

За гимном почувся Заповіт. Потім, стискаючи серця в’язням у камерах, попливла в темряві і тиші сумна мелодія «Невольника».

… «Де ж ви хлопці, запорожці,

Сини славної волі,

Чом не йдете визволяти

Нас з тяжкої неволі…»

Густо бренів бас Хмари… Надривався від чуття й болю високий ласкавий тенор Іваніва…

Пісня зміняла пісню…

«Шалійте, шалійте, скажені кати…»

Жартували й сміялися чекісти.

Коли в вікна став прокрадатися сірий осінній світанок — кати піднялися їз за столу.

Хмара сидів в куті на цеглинах і понуро дивився на все ясніючи пляму денного світла в горішній частині вікна.

Яблонівський та Іванів сиділи в другому куті притулившись один до одного.

Визірка в дверях була закрита на сточч поставленим тапчаном.

За дверима тихо прорипотіли кроки… Щит за вікном здрігнув на гачках й затріщавши полетів на землю. До камери вірвалося світло.

Хмара зірвався і приставив до вікна дошку другого тапчана.

В ту ж хвилину в вікно приснули стріли, брязкнули шибки і дошка похитнувшись, впала на підлогу. Впала й друга коло дверей, пхнута в визірку рушницею. І з цього боку посипалися стріли.

За вікном показалася зелена шапка. Між грати просунулася зкермована на Хмару рушниця. Та не встиг впасти стріл, як влучно пущена між грати цеглина перекинула навзнак чекіста. Не відважувалися більше показувати голови. Стріляли із за стіни в кути коло дверей. З дверей обстрілювали протилежні кути та середину. Їдко дзичали рікошети по камері смертельні джмілі…

Щоби не дати зор’єнтуватися ворогові, смертники перебігали з кута в кут шпурляючи в визірку і вікно цеглинами.

— Здавайсь, бандити!

— Слава Україні! — розносилися по закутинах тюрподу крики.

Збігшись в одному куті з Хмарою, Яблонівський стиснув йому руку.

— Семене… Все рівно вже… нащо ця боротьба?..

Хмара замість відповіді пустив цеглиною в висунуту ізза вікна рушницю й перебіг на другий бік.

Яблонівський повільним кроком вийшов на середину камери і схрестивши на грудях руки станув очима до дверей. В вирізку просунулася рушниця й смертник підкосившись впав на підлогу[8].

Через кілька хвилин, перебігаючи з кута в кут, впав смертельно ранений Іванів.

— Впав! Впав! — закричали за дверима.

— Хто — Хмара? — кричав Рубцов зпід вікна.

— Ні! Хмара один зістався!

Кати стали сміливіші і стріли посипалися без перерви.

Отаман в’юном звивався під кулями підхоплюючи подорозі цеглини.

Викрикував войовничо дико, бючи цеглинами на оба боки.

В камері № 8 — вже не було тварини, яка хоче жити.

Був хижий звір, що смертельно ранений — кидається на мисливця, щоби сконати вп’явшись зубами в його горло.

За якої пів години, куля молотком вдарила отамана по голові.

Впав ниць, бризнувши на підлогу кровю.

— Впав! Хмара впав! — ликуючи закричав коло дверей Арбузов.

Зграя катів збіглася до дверей. Дозорець шарпнув їх і всі кинулися до середини. Та в ту ж мить з криком жаху, штовхаючи один одного, вискочили на коридор, за ними, з «цапком» в руці, вибіг з камери Хмара. Розкуйовджене волосся, залите кровю обличчя — робили його страшним.

Відважні кати кинулися тікати збившись купою в вихідних дверях. Хмара розмахнувшись, вдарив «цапком» заплутавшогося позаді Раскіна. Той впав ниць випустивши револьвера. Та залиті кровю очі отамана не побачили зброї. З диким криком, високо