Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

вже час, коли вони стануть перед грізним судом українського народу й своєю кровю заплатять за наші кривди. Не забувайте про справу, за яку віддало своє життя стільки кращих синів України! Готуйтеся до останньої боротьби! Не буде Україна щасливою, поки не скине з себе московсько-жидівського ярма! Поки український народ не стане правдивим господарем свого краю!

Ліплєвскій зірвався і нервово закалатав дзвінком.

— Комендант! Ачістіть зал от публікі!

Коли замкнулися двері за останніми, Ліплєвскій наблизився до лави підсудних і стукнув мавзером до поручків.

— Ну — сволочь! Помніже!

Отаман випростувався у весь велетенський ріст:

— Геть! — жидиня шмаркате!.. Мене можете вбити — України не вб’єте! Всерівно ваші трупи ще будуть пси розтягати!..

Багнети варти вінком оточили груди Хмари.

«Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки…»

Хмара, Яблонівський, Іванів — до розстрілу. Останнім довготермінова в’язниця.

Спокійно вислухали смертники присуд. Коли прокурор Сталов з іронічною посмішкою запитав, чи будуть подавати прохання про помилування до «Всеукраїнського Старости», — заперечуючи рушили головами: Не будем!

Всіх трьох, не відставили, як звикло судових смертників, до в’язниці, а привезли до тюрподу та помістили у камері № 8. Минулого її мешканця перевели до камери № 4.

ІХ

6 листопада, на передодні сьомої річниці жовтневої революції, вулиці Винниці зацвіли червоними плякатами і гаслами.

Напроти тюрподу ГПУ, на фронті мійського театру, увечері загорілися сотні різнобарвних електричних лямпок: «Хай живе жовтнева революція!» «Хай живе СССР — батьківщина трудящих цілого світу!» «Хай живе всесвітня революція!» «Хай живе всесоюзна комуністична партія та її вождь т. Сталін!» «Хай живе об’єднане ГПУ — вірний сторож завоювань революції!»

До театру приїжджали авта та візники. Еліта міста збиралася на передсвяточне зібрання. З плякатами й прапорами підходили службовці та робітники вимуштровані по військовому в кольони. Перед вікнами ГПУ вимуштровувалися довгі шеренги шкільної дітвори, приведеної своїми вихователями. По черзі розлягалися дзвінкі дитячі голоси, викрикуючи заучені в школі фрази: «Хай живе об’єднане ГПУ — меч революції!» «Хай живе невсипущій стійковий — т. Джержінський!» «Смерть шкіднику, кулаку, петлюрівцю!» «Вогонь по шовіністичних ухилах і релігійних забобонах!» «Залізною мітлою зметемо контр революцію!»

Кожний викрик покривався дзвінким: У-р-р-ра!.

На балконі з’явився Ліплєвскій.

— Дєтям революції, будущім чекістам — пламєнний прівєт! Будьтє достойними своїх отців — борцов за революцію! В школє, дома, на всяком мєстє — безпощадно борітьсь с контр-революцієй!

— У-р-р-р-а-а! Да здраствуєт ГПУ! Да здраствуєт товаріщ Ліплєвскій!

НачГПУ підняв руку з піонерським привітом:

— Будь готов!

— Всегда готов! — підняла руки дітвора. Переладувавшись чвірками в кольони — рушили до міста.

— «Ми дєті тєх кто виступал на бой с Центральной Радой!..» — затягнув хтось з вихователів пісню.

Дехто з дітей, співаючи, боязливо поглядали на забиті дошками вікна тюрподу.

Там були батьки…

Крізь вікна з розбитими шибками — до в’язнів долітали всі викрики й слова.

Коло сьомої години Арбузов відімкнув грати і впустив до тюрподу Галіцкого, вартового коменданта Рубцова та помічника губ прокурора Саніна.

Санін, інтелігентний молодий жид, син багатого одеського купця, для празнику нарядився в уніформу капітана червоної флоти. (Колись служив в морській Чека…)

Начальство обійшовши камери — зупинилоася коло дверей восьмої.

* * *

Хмара понуро сидів під стіною на підлозі. Іванів, білявий, гарний хлопець, лежав на тапчані сперши голову на руку.

Сьогодні, коли принесли під двері передачу від сестри — чув як Арбузов сказав:

— Начорта їм давати вже?! — обійдуться…

— Най перед смертю наїдяться — засміявся у відповідь комендант.

Може… сьогодні вже?

Сказав Хмарі…

Отаман хруснув пальцями.

— Щось мені серце каже, що … сьогодні…

Яблонівський, піджилий вже брунет, лежав на свому тапчані, закривши очі руками. В ухах ще бриніли викрики дітей коло ГПУ, що приглушено долітали через подвір’я до камери. Думав про своїх… яких залишив вдома…

За дверима почулися кроки кроки кількох людей, котрі повертали з тюрподу. Зупинилися. Заслонка піднеслася і в чотирьохкутнику вирізки з’явилося незнайоме обличчя. Пара сірих очей уважно оглянула камеру. Дощечка стукнула на своє місце. Хмара тихо піднявся й приклав вухо до дірочки під визіркою.

— «Ідемо товариш Галіцкій на зібрання. В одинадцятій скінчиться — тоді прийдем і пошльопаєм. Роковини революції зустрінемо». — звернувся півголосом прокурор до начкро.

— «Я від десятої мушу бути в одному місті. Дуже важна справа… самі тут з Рубцовим управитеся»…

Хмара відійшов від дверей і з низко схиленою головою, з густо здвигнутими бровами сів на тапчан коло Іваніва.

Оба товариші наблизили до нього обличчя:

— Що?

— Сьогодні, хлопці… По одинадцятій… Як вийдуть з театру…

Яблонівський знову ліг й закрив лице руками. Іванів став і нервово пройшовся по камері.

— Хлопці, - тихо закликав Хмара.

Коли обличчя товаришів наблизиться — зашепотів.

— Рук в’язати не дамо… До гаражу не підем… Загинемо тут… А може щей кого із них з собою заберем… А може… може й вирвемося… Пізніше — тихенько розберем грубку і накладемо коло неї в куті цеглин… З визірки — туда не видно. Візьмемо під поли по дві цеглини і будемо сидіти. Як тільки відчинять двері — пускаєм в них цегла ми й вихопивши з під тапчанів «цапки» — кидаємось за ними на коридор. В першу хвилину мусять розгубитися… Вихоплюєм зброю… Арбузова з ключами треба в першу чергу… Може й вирвемося… А як загинемо — то в бою…

В очах смертників заблисла тінь надії…

* * *

У восьмій годині з репродуктора над дверима театру розляглися звуки «Інтернаціоналу».

— Товариші! — заговорив з