Отаман Хмара. З таємниць ГПУ - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Льова, серіозний, ідеалістично успосіблений хлопець, відносився до Хмари з повагою і співчуттям. Сіоністів, при прибутті їх до тюрподу, обшукували не дуже старанно, й на другий день, отримавши хліб, — Льова витягнув з кешені міцного складного ножа.

Серце Хмари здригнулося: ніж!.. Те чого бракувало для здійснення того пляну втечі.

Через кілька днів присів до хлопця.

— Льова! Віддайте мені свого ножа.

— Так можете вживати його, коли схочете.

— Вас може переведуть до в’язниці або іншої камери. А мені може він вирятує життя…

Льова мовчки витягнув і віддав Хмарі ножа.

Уживав його якнайобережніше, щоби не помітив дозорець.

Мав чим вирізати «фільонку», але була й нова перепона. — Не був сам у камері!

Бенчик не спав ночами і сам носився з абсурдними мріями про втечу.

Можливість здобути волю та життя, обминувши той болючий прилюдний суд — знову будила в Хмарі духа. Мозок заповнився лише цією думкою. Очі невдержно притягла до себе «фільонка». Револьвер і ключі в руках… Відімкне камеру № 8, в якій сидить, знайомий, теж кандидат до гаражу, з котрим випадково порозумівся через в’язня, що приходив мити камеру. У двох відімкнуть вихідні двері… Карабінка… Як не вдасться непомітно проскочити поуз стійкового на подвірі — буде ще рушниця… Через дріт — в ніч… До кордону сто вісімдесят кілометрів…

Серце то завмирало, то пускалося шаленим чвалом. Пробігло пару тижнів. Сіоністів за винятком ватажків відправили з тюрподу до в’язниці. На дворі похололо. Перепадували дощі. Ночі стали темні, безмісячні. Боявся пропустити їх.

Однієї ночі, коли по щитові вікні сік дрібний дощ — сів коло Кур’єра.

— Бенчик! Я сьогодні буду тікати.

— Ой… я з вами…

— Бенчик… злякаєшся…

— Ой — ні! Чи я раз через границю ходив!.. Чи раз по мені стріляли!..

— Ну — гляди…

Сказали Льові. Хлопець на хвилину задумався.

— Бажаю вам щастя… Мені тікати нема розрахунку… Але я можу «спати, нічого не бачити не чути»…

Коло півночі вухо Хмари жадібно ловило на коридорі кроки дозорця. Вийшов на ганок…

Став на коліна й запрацював ножем…

Згасло світло… Тихо стукнули вхідні двері… Ліг на тапчан і «захрапів»… На другому тапчані, трясучись всім тілом, «храпів» Бенчик.

По камері слизнув сніп світла ліхтарика. Обійшовши камери, — Арбузов знову вийшов на ганок.

Знову, мишою, тихенько заскрипів ніж.

Через якийсь час «фільонка» хруснувши, вийшла з рамів і знову стала на своє місце.

Карта викинута на стіл…

А що як загубиш себе цим? — писнув з кутка душі голос, та буйна хвиля іншого чуття захлиснула його.

Намацав в темноті Кур’єра.

— Бенчик… Вилазимо без чобіт та верхньої одежі… Як упораємся з дозорцем — Льова подасть їх нам у діру.

— Ну-ну… — зацокотав зубами Бенчик. — А як не вспіємо захопити?.. Вже зимно… дощ іде… перестудитися можна…

— Не бійся — встигнемо… А що дощ — то це добре. По перше небо захмарене… темніще… По друге — пси сліду не знайдуть…

Я вилізу перший і стану за поворотом в наш коридорчик. А ти вилазь та ставай за рогом цього коліна. Як я візьму дозорця за горло й почуєш, що він борикається — підбіжиш на поміч. Тільки як почуєш, що він зайшов — ані шелесни!

— Ну-ну… — дзвонив зубами Бенчик.

— Або знаєш що? — лишайся в камері. Я як скінчу все і відчиню двері — прийду за чобітьми й за тобою.

— Ой — ні! Я тепер вас не покинуся. Ви його за горло — а, я за руки…

Хмара стиснув руку Льові і лігши на підлогу прослизнув боком в діру.

Бенчик поставив коло діри свої чоботи та пальто і теж виліз на коридор. Потім вклав руку назад й витягнув за собою пальто і чоботи. Взявшм їх під пахви пішов на шпиньках по під стіну. Дійшовши до рога, обережно виставив голову. Було темно і страшно. Було чути, як в камерах важко дихали сонні вязні. Хотілося відшукати Хмару й стати поруч. Алеж… він казав, щоби стояти тут… Трясучись всім тілом, став спершись плечима на стіну. Роками тягнулися хвилини.

Непомітно висунувся з під руки чобіт і гупнувши впав на підлогу. Похапцем нахилився щоби піднести й випустив другого. Два туки розрубали мертву тишу тюрподу.

На ганку схопився з ліжка дозорець.

— Хто там ходить?!

Кров застигла в жилах Бенчика, та в туж мить, схопивши чоботи — побіг до камери. Вкинувши одежу — прожогом кинувся в діру. Та проклята діра стала такою вузькою! Шарпнувшись — голосно гримнув дверима.

— Хто там?! Відкликайсь — стріляти буду — донеслося від вихідних дверей.

Видершись з діри, напівмертвий Бенчик заклав на місце фільонку і впавши на тапчан «захрапів».

Причаївшийся за виступом стіни, Хмара «почувши стук та оклики дозорця — скрипнув зубами.

— Проклятий жидюга… Де він взявся на мою голову…

Але карта викинута. Повороту нема.

Дозорець вибігши з ганку на двір — дав тривожний свисток.

Мозок Хмари працював блискавкою. Коли ходив на двір, — бачив коло виходу збоку сходи на гору. Певно горище… Знадвору бачив на даху віконця.

Виберуся на горище, через віддушину на дах і з того боку скочу в сад… Стійкові будуть стріляти — та чиж поцілить в темноті?..

Та все рівно…

Нечутно прослизнув коло восьмої камери й тримаючися стіни побіг сходами наверх. Ступив на рівне і помацав рукою коло ніг. Підлога… Пішов