Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

видя он дочь свою в сиротстве и в малых летех, над нею злодейкою умилосердился, взял ее к себе в жену по прежнему; а при взятье она ему обещалась, что до смерти живота своего ничего хмельного пить не станет, потому что во хмелю чинитеца всякое злодейство. И по отъезде его Петрове к великому государю к Москве, учала она пить безобразно и без ведома его Андреева ходить и чинить злодейство. И ныне де, приехав в Сосницу, велел он Андрей ей сбиратца ехать к брату Петру. И она де при отце своем Яненке говорила ему Андрею с криком: буде ее он к Москве силно пошлет, и брат де его Петр недолго на свете будет жить. И он де Андрей, слыша от нее такие слова, бил челом к гетману, чтоб ее к брату его до времени не посылать».

Важко сказати, що правда, а що вигадка в цій історії. Документи безпристрасно зафіксували одне — невдовзі Єфросинія у супроводі проводирів та охорони нарешті прибула до Москви. Лише після цього Дорошенкові було надано новий будинок, призначено грошове і продуктове жалування.

Але не особисті справи домінували у листах засланця. Вони пронизані безвихіддю, тугою за Україною, благаннями посприяти поверненню на батьківщину.

Однак обставини складалися не на користь Дорошенка. Спустошливим смерчем по Україні пронеслися Чигиринські походи 1677 і 1678 років, під час яких був знищений Чигирин, традиційна резиденція українських гетьманів. Новий прихід до влади Ю. Хмельницького не приніс спокою розтерзаному краю. Тут панували турки, нищилися міста і села, забирались у ясир рештки місцевої людності.

У жовтні 1679 року він одержав царський наказ про призначення його воєводою у Великий Устюг. На це колишній гетьман відповів: «Великий государь обнадежил меня своєю милостію, велел мне быть со всеми родственниками в Соснице, а после приказал быть в Москву на время. А как я видел царскія очи, и тогда премногою государскою милостію был обнадежен, указали мне жить в Москве, двор мне дали, корм и питье. Буду бить челом великому государю, чтоб меня на воеводство посылать не изволил: у меня в малороссійских городах три брата родимые и родственники: — как услышат, то не подумают, что я отпущен на воєводство, а представится им, что я сослан в ссылку, и будет оттого большое дурно на обеих сторонах Днепра. Объявляю я об этом, зная тамошних народов нравы. Яненко великому государю изменил, передался Хмельниченку, и я не таю, что Яненко и Хмельниченко мне родственники. В Соснице у меня было оставлено много именія; из этого именія много взял гетман, много распропало, а если царское величество отпустит меня на воеводство, то и остальное все пропадет. И теперь я в большом сомненіи, что из Сосницы и других городов от сродников моих недель с шесть никакой ведомости ко мне не было; а как я буду на таком дальном воеводстве, то и подавно все от меня отступятся и писать ко мне не будут за таким дальним разстоянием». Нам невідома реакція царя на цю заяву. Але зрозуміло, що вона була негативною, оскільки взимку Дорошенко був призначений воєводою у Вятку (на цій посаді перебував до 1682 року). Після повернення звідти він одержав у своє володіння село Ярополче Волоколамського повіту.

Відтоді П. Дорошенка було остаточно усунуто від великої політики. Колишній гетьман займався власним господарством, виховував дітей, приймав знайомих і вів суворі тяжби з навколишніми поміщиками. Разом з тим не забував він про земляків–українців, за яких клопотався перед московськими урядовцями. Доживав він віку в оточенні нової сім’ї. Овдовівши, одружився з Агафією Єропкіною, в шлюбі з якою мав доньку Катерину та трьох синів — Олександра, Олексія й Петра, а від попередніх двох шлюбів мав дві доньки. Відомо, що Олексій та Петро виїхали у 1710 році «для науки за море». Олександр одружився з Парасковією Пушкіною, і його донька Катерина вийшла заміж за генерал–поручика Олександра Загряжського (родича Григорія Потьомкіна). Внучкою її сина Івана була славнозвісна Наталія Гончарова — дружина Олександра Пушкіна. До речі, геніальний поет у 1833 році відвідав могилу українського гетьмана.

Помер Петро Дорофійович Дорошенко 19 листопада 1698 року. Його було поховано на березі річки Лами під правим крилом місцевої дерев’яної церкви Св. Парасковії. З часом церква була розібрана, а над місцем поховання зведена каплиця. Однак і після смерті прах гетьмана не зазнав спокою. За свідченням очевидця, взимку 1887 року було зроблено спробу пограбувати могилу. Під час слідства витягнуті кістки покійного протягом двох місяців лежали на верхньому могильному камені.

П. Дорошенко зійшов з арени як активний політичний діяч ще у 1670–х роках. Своє фізичне життя він завершив у 90–х роках буремного XVII століття у Московщині, далеко від рідної землі. Але основна ідея його — об’єднати всі українські землі під однією гетьманською булавою у незалежній державі — втрачена не була. Серед козацької старшини знаходилися люди, які продовжували боротьбу як проти царської Росії, так і шляхетської Польщі.

Михайло Степанович Ханенко
(1620-1680)

«…виявляє більше серця, ніж розуму»

Гетьман Правобережної України (1669—1674). Дотримувався пропольської орієнтації. Був типовим представником тогочасної козацької верхівки.

Він був сміливим та талановитим військовим діячем. Але, як відмічали сучасники, у своїх діях керувався більше емоціями, ніж розумом.

Прагнув усілякими засобами зберегти свою владу. Звідти і результат — руйнування державно–адміністративного устрою держави Богдана Хмельницького.

«…Він, — свідчив сучасник Ханенка Ульріх Вердум, автор «Щоденника виправи Яна Собєського з року 1671», — народився в Умані, одному з важніших міст України, був там полковником, але попав у неласку в Дорошенка і перейшов до запорожців разом із іншими, що втекли від Дорошенка. Має трьох синів і жінку, старший із матір’ю у полоні в Дорошенка; другий попав у полон до татар на Чорному морі, одісланий до Царгороду, де й сидить у Семибаштовому замку; третій перебуває під доглядом у княгині Замойської, матері короля»…

«Також і Ханенко, взявши нечинно і непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення. Був спершу притиснений в Умані облогою,