Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Воєнні дії проти Польщі, що дістали назву «Підгаєцька кампанія», розгорнулися влітку та восени 1667 року. У серпні того ж року в Україні з’явилася орда під проводом калги–салтана Керим–Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об’єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.

Дорошенко, готуючись воювати, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собєський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу. У другій половині вересня 1667 року Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим–Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.

Проти цих сил Ян Собєський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 року побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собєський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.

Відбивши перший сильний штурм, Собєський майже два тижні витримував облогу. Коли його сили почали слабнути, надійшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько–українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим–Гірей почав 16 жовтня переговори з Собєським, і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим–Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив до переговорів із Собєським. 19 жовтня 1667 року була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Остаточне налагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собєського. Отже, під Підгайцями Собєський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.

Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. У цих умовах, шукаючи реальні засоби досягнення поставленої мети, він звертає увагу ще на одну політичну силу — Росію. Наприкінці 1667 року він розпочав переговори з представниками Москви В. Лубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Ці переговори цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності в Україні царських воєвод і повернути у повному обсязі козацькі права і вольності, але й вказують на стремління П. Дорошенка возз’єднати в межах єдиної Української держави усі етнічні землі. У паперах російських представників збереглися свідчення мешканця Новгорода–Сіверського Федора Чекаловського, де він стверджував, що П. Дорошенко у його присутності говорив: «Я праве маю в Богу моем надежду и у пресвятой Богородицы, а за счастьем по царского пресветлого величества и за моим стараньем не токмо сей бок Украйни, где, сказывает, мы ныне живем, под его царского пресветлого величества високую руку отдано будет; але еще и все належачеє поки панство, то есть княжество Руское, ограниченое было: Премышль, Ярославль, Львов. Галич, Владимер, тые головные городы княжества Руского, маю в Богу моем надею, аж поты ограниченое будет…» На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.

Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Його тверда позиція щодо присутності російських воєвод в українських містах давала надію на всебічну підтримку широких кіл козацтва, міщан, селянства. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною допомогою з боку Криму. Він також налагодив тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка у січні 1668 року зібралася в Чигирині, висловилася за об’єднання Лівобережної і Правобережної України та направлення посольства в Стамбул і Бахчисарай. Рішення ради підтримали також представники Запорозької Січі.

Відкрита воєнна акція на Лівобережжя розпочалася навесні 1668 року. Незабаром було визволено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед П. Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і трапилося. 8 червня 1668 року на раді під Будищами Петро Дорофійович був обраний гетьманом України «обох сторін Дніпра». Здавалося, заповітна мрія цієї людини здійснилася. Навколо Дорошенка об’єдналися козаки, міщани, селяни, духовенство. Гетьман досяг значних успіхів у боротьбі з російськими військами.

Однак наступні події показали, що все ж П. Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. По–перше, вторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра й повернутися на Правобережжя (щоправда, деякі дослідники пояснюють цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, з Чигирина, про зраду дружини). По–друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий запорожцями та татарами. По–третє, на бік Росії перейшов Дем’ян Многогрішний, залишений П. Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

В об’єднанні розчленованих політичними кордонами українських земель в одну державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І тому в цих умовах П. Дорошенко зважився на докорінну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить далеко не випадковий крок у напрямі зближення з Туреччиною. Військова рада у Корсуні (березень 1669 року), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, одночасно висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не склали.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в