Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він одночасно відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах та домагався від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. п. Також було поставлено питання про звільнення з ув’язнення Київського митрополита Йосипа Тукальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагнув зберегти дружні взаємини і з новим кримським правителем Ааділь–Гіреєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств народу.

Звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко розпочав у жовтні 1666 року, використавши внутрішню міжусобицю в Польщі, а саме бунт Любомирського проти короля. Зі своїми військами гетьман провів кілька боїв проти польських залог, які ще залишалися у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до нього надійшла допомога — тридцятитисячна татарська орда. Польський уряд, ліквідувавши бунт Любомирського, в грудні 1665 року послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під проводом Себастіяна Маховського. Цей польський полковник, відомий надзвичайною жорстокістю й брутальністю, зажив, крім усього, й сумної слави рейментаря, який «не здобув жодної перемоги». Самійло Величко записав у своєму літописі: «Король Ян–Казимир відправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем і мечем і отак «хилити її до корони Польської»». Поляки, вступивши до Поділля, зруйнували містечко Іван–город, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали польське військо й розгромили його, Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму. Таким чином Правобережжя звільнилося від Польщі.

Ще в останні місяці 1665 року П. Дорошенко зробив спробу закріпитися на Лівобережжі. У відсутність Брюховецького, котрий у той час був у Москві, правобережний гетьман послав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширюючи там свої універсали, в яких закликав лівобережне населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об’єднання розділених частин України. З початком 1667 року П. Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але у той час змінилося міжнародне становище: 20 січня 1667 року між Польщею і Росією було укладено так зване Андрусівське перемир’я. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір перекреслював його плани об’єднання обох частин українських земель під однією булавою.

Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов’язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.

Андрусівське перемир’я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1665 року вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.

Звістка про Андрусівську угоду так подіяла на Дорошенка, що він навіть захворів. Він вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Вже у лютому 1666 року Петро Дорошенко намагався встановити контакти зі Стамбулом. Восени того ж року поблизу Цибульника П. Дорошенко, за свідченням очевидців, присягнув трьом султанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, цесарю турському в підданстві». На думку деяких істориків, причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі і Росії за рахунок розподілу українських земель.

Інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною П. Дорошенко одержав улітку 1666 року. 26 липня він звернувся зі скаргою до короля на те, що його не ставлять до відома про хід польсько–російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише ігнорував прохання гетьмана, а й 13 серпня віддав наказ коронному війську вирушити на Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля р. Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Української держави від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханства, з перспективою прийняття турецького протекторату. Водночас П. Дорошенко намагався приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчило його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собєським.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, Дорошенко на початку лютого 1667 року направив своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько–кримського військово–політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення відносин з московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі. Таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханства гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «Ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотіли». Але зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко направив своїх дипломатів до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 року посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем–Портянкою було прийняте султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50 тисяч вояків. Польський посол Є. Радзієвський, що в той самий час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому в султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо