Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Отже, у 1675—1676 роках політика гетьманського уряду П. Дорошенка, яка передбачала одночасну підлеглість України двом монархам, зазнала остаточного краху. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін — польського короля і турецького султана — підпорядкувати собі Український гетьманат на Правобережжі, а й діяльність самого гетьмана, який, попри великі зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана. — Авт.) нічого іншого не мали принести, тільки те, що зараз маємо», — відзначив сам Дорошенко наприкінці 1674 року. Турецька протекція (як і будь–яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. На той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П. Дорошенко фактично став удільним господарем великої частини України. Правобережний гетьман М. Ханенко, сучасник і політичний супротивник Дорошенка, у 1669 році говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні, так само як молдавські і волоські князі, або ж як кримські хани. Оцінюючи українські вимоги під час підготовки Острозької комісії 1670 року, польський підканцлер Оль- шевський зазначав, що гетьман Дорошенко разом зі своїми прихильниками хоче «народ руський і провінцію руську зробити самостійною і незалежною».
Добровільний перехід одного з найвірніших послідовників принципів зовнішньої політики Б. Хмельницького на бік російського монарха і здача ним булави (це відбулося 16 вересня 1676 року) І. Самойловичу стали своєрідною відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи та Азії міжнародно–правового статусу України. Хоч такі дії гетьмана Петра Дорошенка, за його переконанням, були спричинені швидше розпачем політичного діяча, ніж наперед запланованою акцією.
Після зречення з гетьманства, здавалося, життя Дорошенка входить у нормальну колію. І. Самойлович своїм універсалом надав йому у власність Сосницю та дозволив туди поселитися матері Петра Дорофійовича (невдовзі вона стала ігуменею Покровського жіночого монастиря). Аде так тривало недовго. Нові хмари почали збиратися над головою колишнього гетьмана. Всупереч попереднім запевненням, розпочалися тривалі переговори вищих російських чиновників з І. Самойловичем з приводу висилки П. Дорошенка до Москви. Заради справедливості слід зазначити, що у цій справі лівобережний правитель проявив своєрідну гетьманську солідарність. Він деякий час чинив опір цим домаганням, наводячи різні аргументи на користь своєї правоти. Адже незабаром, говорив Самойлович, має відбутися судовий процес над особами, які вчинили проти нього змову. На суді як свідок мав обов’язково виступити і П. Дорошенко. Крім того, на думку гетьмана, цареві слід дотримуватися обіцянок, які він дав колишньому правобережному правителю. Важливим доводом були й міркування чисто морального характеру — в Україні, і зокрема на Запорожжі, могли з великим незадоволенням сприйняти насильницьку відправку до Москви П. Дорошенка.
Здавалося, аргументи І. Самойловича вплинули на російських урядовців. Але вже навесні 1677 року стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішено і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви. І. Самойлович після деякого вагання погодився.
Можна лише здогадуватися, з яким настроєм зустрів П. Дорошенко повідомлення про свою висилку. Збіг один день, даний для зборів, і ось уже 8 березня 1677 року він назавжди залишив рідний край і в супроводі Алмазова, генерального судці Домонтовича й генерального писаря Прокоповича вирушив у дорогу. Ніякі слова про царську ласку не могли поліпшити настрою літнього козака. Добре, дуже добре знав він московські придворні звичаї й ціну царського слова. Очевидно, протягом усіх десяти днів дороги думав він про своє житія, згадував близьких і товаришів по зброї, аналізував причини невдач і політичних прорахунків. Найбільший біль причиняло те, що йому не вдалося здійснити основну мрію свого життя — об’єднати розтерзану українську землю під однією гетьманською булавою й забезпечити народові самостійне існування. Московщина і Польща, турецький султан і кримський хан продовжували терзати Україну, шматували її територію, нищили господарство і національний дух народу.
Похмурим березневим днем зустріла Москва могутнього у минулому правителя. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні «вини й злочини» і водночас наказали, як підданому Федора Олексійовича, залишатися у Москві і виступати порадником у веденні справ з Туреччиною і Кримом.
По суті, Петру Дорофійовичу довелося розпочати своє життя заново. Адже був зламаний утверджений протягом багатьох десятиліть уклад життя, відповідні правила поведінки, побут і звичаї. Перебування у великому місті, відсутність власного будинку, залежність навіть у виборі харчування від місцевої царської адміністрації, безперечно, пригнічували душу старого козака. В окремі періоди Дорошенко просто голодував. Не вистачало харчів і вина, ніде було випасатися коням. Дошкуляли горласті караульні — сотник і семеро стрільців, які щоночі пиячили і розважалися. Листи колишнього правобережного гетьмана в Україну (адресатом в основному був І. Самойлович) передають його душевний стан. Вони сповнені прохань подбати про залишене господарство, надіслати у Москву їстівні припаси та вино. Окремо в листуванні піднімалося питання про відправлення до Дорошенка його дружини Єфросинії. У круговерть цієї справи були втягнуті родичі Петра Дорофійовича (мати та брати), царські чиновники, J. Самойлович і генеральна старшина. Крім небажання самої Єфросинії їхати у далеку Москву, домішувались якісь особисті міркування Дорошенка. Піддячий Василь Юдін, посланий по дружину колишнього гетьмана, свідчив у Москві, що Андрій, один із братів Дорошенка, говорив йому: «…писал де к нему брат его Петр с челядником своим, которой с ним подьячим приехал, под клятвою: буде его Петрова жена прежних своих злих дел престала и живет по обещанию своему, как обещалась ему Петру в то время, как он ее к себе взял из черного платья, и он бы Андрей к нему ее прислал; а буде какие есть поступки, и он бы отписал к нему не тая ничего. И он де Андрей поступки ее объявил гетману и к брату своему с челядником своим написав посылает, да и ему подьячему объявляет: как де брат его Петр, за злодейские ее дела, положил было на нее черное платье, и
