Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Після смерті Богдана Хмельницького П. Дорошенко продовжив відігравати помітну роль у тогочасному політичному житті. Щоб не розпалити міжстанової напруженості в українському суспільстві, прилуцький полковник діяв надзвичайно зважено. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50–х років XVII століття жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він, наприклад, був учасником посольства, яке вело переговори з російським урядом, а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.
Проте очевидно, що Петро Дорошенко не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору, зводила нанівець державну незалежність України в складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром ми бачимо Дорошенка серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана цілком довіряв йому. В складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що істотно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але й цього разу Москва не пішла на будь–які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.
Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько–українським та польським військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх П. Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) у складі козацького посольства брав участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). Результатом цих переговорів стала декларація про відновлення умов Галицького договору (крім пункту про створення Руського князівства).
Восени 1660 року П. Дорошенко став наказним гетьманом. Він вирушив з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де вів бої з загонами російських ратних людей. Не уникнув він також інших політичних акцій — брав участь у роботі військової ради в Корсуні, листувався зі своїми прибічниками і противниками, зустрічався з потрібними людьми. Саме в цей час він був нобілітований (тобто одержав шляхетство) Польським сеймом.
Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1660 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знизив свою політичну активність. Тим часом ситуація в Україні залишалася надзвичайно складною — на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом було обрано Павла Тетерю. Петра Дорошенка знову було призначено наказним гетьманом, а пізніше він займав посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана. Він знову кинувся у вир боротьби — вів воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушував виступи своїх політичних противників і т. п.
У середині 60–х років XVII століття Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Боротьба широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювалася внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками правобережний гетьман П. Тетеря у квітні 1665 року втік у Польщу. Гетьманська посада залишилася вільною, і на неї з’явилися перші претенденти — овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник (колишній полковник) Степан Опара (в останнього П. Дорошенко став генеральним обозним). Проте політика С. Опари не задовольняла значну частину козаків та старшини. У цій ситуації П. Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою. Йому вдалося дискредитувати конкурента в очах мурз, і того невдовзі ув’язнили татари.
У висвітленні обставин проголошення П. Дорошенка гетьманом серед істориків існує різнобій. Так, академік В. Смолій вважає, що Петро Дорошенко був оголошений гетьманом під Богуславом при підтримці мурз. В. Степанков наголошує на ролі козацтва при виборі нового гетьмана. Так, він наводить витяг з листа новообраного гетьмана до польського короля, надісланого наприкінці листопада 1665 року: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь». Дослідниця О. Апанович зазначала, що 10 жовтня 1665 року на свято Покрови до Чигирина з’їхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на загальній раді на початку січня 1666 року в Чигирині на свято Водохреща. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва — «виборнішим товариством» — було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали».
А через два місяці, 22 лютого 1666 року правобережне козацтво, що зібралося в Лисянці на раду, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою».
Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — намагався затвердити свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед він розправився із своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тисяч козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.
Противники були повергнуті. Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П.
