Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

1663 року цар видав указ про вибори нового гетьмана. Керувати виборами прибув до Ніжина князь Велико–Гагін. За наполяганням Брюховецького й запорожців зібралася не козацька рада, а так звана «чорна» рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й усі інші стани України.

«…Ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське ім’я.

Як ось позад брюховців сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:

— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:

— Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний.

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою…» — так П. Куліш, на основі літописних переказів, відтворив ті події у своєму романі «Чорна рада».

Отже, вибори гетьмана проходили у великій метушні, серед суперечок і кривавих сутичок. Натовп запорожців і селян, розігнавши силою своїх супротивників, виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки й проголосили його гетьманом. Потім натовп кинувся грабувати майно Сомка і Золотаренка та їхніх прибічників. Наступного дня Велико–Гагін затвердив раду й наказав ув’язнити значних козацьких старшин і разом із претендентами віддати їх до рук Брюховецького. Через кілька місяців за наказом гетьмана в Борзні були страчені на горло Сомко, Золотаренко, Оникій Силич. Багатьох їхніх прибічників відправили до Сибіру.

Перші три роки гетьманування Брюховецького проходили в безперервних війнах із правобічним гетьманом Павлом Тетерею та поляками. В 1663—1664 роках козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян–Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Брюховецький спустошив й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

Однією з перших акцій Брюховецького, спрямованих на підняття авторитету гетьманської влади, стали заходи щодо утвердження права українського правителя на проведення зовнішньополітичних зносин. Так, він добився дозволу Москви на проведення переговорів з австрійським цісарем і кримським ханом.

Помітною в цей час стає і зміна тональності гетьманської політики щодо стосунків з Москвою. Щоправда, тут він діяв більш обережно й витончено, вміло маскуючи свої справжні цілі. Зокрема, відразу після Ніжинської ради Мефодій запевнив Велико–Гагіна, що новообраний гетьман готовий забезпечити царських ратників продовольством і фуражем, який буде збиратися з місцевого населення. Гетьман цього також в принципі не заперечував, проте наполегливо ухилявся від конституювання даного положення в договірних статтях, зауважуючи, що з огляду на військову загрозу з боку польського короля недоцільно витрачати на це час. Через декілька місяців у Москві вирішили, що слушний час для підписання договору вже настав, і в середині вересня в Україну прибув спеціальний царський посол дяк Д. Башмаков. Однак Брюховецький, не відчуваючи себе достатньо впевненим у власних силах, всякими способами ухилявся від зустрічі з ним. Зустріч між ними відбулася лише в середині листопада у Батурині. Під час переговорів гетьман довго не погоджувався підписувати статті, які передбачали б надходження податків з міщан до царської казни, утримання московських ратників коштом місцевого населення тощо. Врешті–решт усі положення все–таки було введено до Батуринських статей, проте з певними зауваженнями української сторони. Водночас гетьман залишив за собою право їх оскарження перед царем. Тому, незважаючи на вимоги царських воєвод, ні в 1663, ні в 1664 році ці положення договору так і не було втілено на практиці.

Варто зауважити, що в стосунках з царем Брюховецький обрав досить своєрідну лінію поведінки. Добре розуміючи психологію влади взагалі та особливості її московського варіанта, гетьман у стосунках з царем нерідко вдавався до досить дешевих трюків, які певний час успішно працювали на його користь. Так, будучи людиною «цікавою в річех», Брюховецький при зверненні до Олексія Михайловича не скупився на вірнопідданницькі заяви, а нерідко й відверті лестощі на його адресу. Для підпису кореспонденції він вибрав таку формулу: «вірний холоп і ніжайша підніжка престола його царської величності Івашка Брюховецький». Принизливий для гетьманської гідності формальний бік (проте зауважимо, що така форма була абсолютно нормальним явищем для політичної культури Російської держави, де навіть найбільш родовиті бояри, нащадки древніх княжих родів при зверненні до монарха вживали зменшувальні імена) водночас дозволяв Івану Мартиновичу відстоювати власну позицію, яка могла навіть йти врозріз з офіційною точкою зору Москви. Так, наприклад, посилаючись на те, що він краще знає реакцію українців, Брюховецький відмовився від оприлюднення в Україні царського указу про збирання з українського населення одягу та продовольства на користь царського війська. Проте в цілому, відчуваючи свою залежність від допомоги Москви, гетьману довелося хитрувати, лавірувати, під тиском обставин йти на поступки. Як то було, наприклад, на початку 1665 року під час переговорів з думним дяком Я. Хитрово. Намагаючись змусити українську сторону виділяти продовольство та кожухи для царських стрільців, посланець нагадав присутнім на переговорах українським достойникам, що саме царські війська захищають українські міста від розорення. На що старшина цілком резонно зауважила: «Нашим розоренням ваші міста залишаються цілими». Тоді гетьман підтримав цю думку й твердо додав, що «про це й говорити більше не варто». Однак залишившись наодинці з Хитрово, Брюховецький значно пом’якшив свою позицію, пообіцявши в майбутньому вирішити це питання.

Зауважимо, що для загравання з царським урядом у той час у Брюховецького були вагомі причини. Плани зміцнення гетьманської влади зустріли активну протидію з боку частини старшини, міщанства та їх лідера, довіреної особи царя — єпископа Мефодія. У непевні, смутні часи початку 60–х років XVII століття єпископ перетворився на вельми впливову фігуру політичного життя Лівобережної України, ставши головним посередником у стосунках Москви з Україною. Відчувши принаду влади, Мефодій аж ніяк не збирався здавати своїх позицій після виборів на гетьманство його протеже Івана Брюховецького. Навпаки, після Ніжина єпископ намагався зміцнити свої позиції, постійно втручався у світські справи, вимагав від Брюховецького реалізації на практиці задекларованих під час передвиборної боротьби обіцянок.

Іван Мартинович дуже швидко зрозумів, що саме