Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

себе щирого прихильника простих козаків, відчуваючи, що на Січі до нього ставляться з повагою — як до людини, свою часу наближеної до Б. Хмельницького. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя «батька Богдана», та й був таки «своїм» — не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув позицію душі товариства, і йому навіть довірили, на певний час, булаву кошового отамана.

Тим часом Ю. Хмельницький виявився недбалим гетьманом. Зразу ж після виборів на гетьманство авторитет Юрія Хмельницького в Україні почав стрімко падати. Причиною послужила його неспроможність захистити українські інтереси під час переговорів з царським послом князем Микитою Трубецьким у жовтні 1659 року в Переяславі. їх результатом став новий українсько–російський договір, що значно обмежував суверенітет Української держави на користь Москви. За виявлену в Переяславі слабкість і відсутність політичної волі Юрій «от старшини и полковников был поносимый и стужаемый». Усвідомлюючи слабкість своїх позицій, Хмельницький уже в лютому 1660 року висловлювався щодо намірів зректися гетьманства.

У складних обставинах він втратив контроль над ситуацією. Юрій порвав з Москвою і знову уклав україно–польський союз. Такі дії викликали невдоволення лівобережних полків, які об’єдналися в антигетьманську опозицію.

У той же самий час авторитет Брюховецького, який провів на Січі наступні три роки свого життя, стрімко зростав. Аналіз політичної ситуації в країні, де все очевиднішим ставало наростання соціальних і політичних протиріч, а також відсутність впливових зв’язків у середовищі козацької старшини штовхнули амбітного політика в стан опонентів останньої — демократичне, а подеколи й охлократичне, середовище низової вольниці. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дозволило Івану Мартиновичу дуже швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего войска Низового».

На авансцену політичного життя в Україні Брюховецький вийшов восени 1660 року після відомої битви царського та королівського військ під Чудновом. Варто віддати належне політичному відчуттю Брюховецького — момент для заявки про свої претензії на чільне місце на українському олімпі було вибрано дуже вдало. Так само вдалим виявилось і місце його появи. Проаналізувавши ситуацію в Україні та за її межами після розгромної поразки царських військ під Чудновом, кошовий виступив проти укладеного Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату з поляками і в жовтні 1660 року здійснив свою першу поїздку до Москви. Царська столиця переживала в ці дні критичний момент. Інформація про поразку царського війська в Україні спричинила справжню паніку в оточенні Олексія Михайловича. Навіть загибель російських військ під Конотопом улітку 1659 року мала тут значно слабший резонанс. Адже під Конотопом загинула лише частина війська, іншій вдалося пробитися до російських кордонів, крім того, на чолі царських ратників тоді стояли молоді недосвідчені полководці. Під Чудновом же припинила своє існування ціла російська армія, що була опорою царської влади не лише в Україні, а й на всьому південно–західному порубіжжі Московії. До того ж її очолював досвідчений воєначальник боярин В. Шереметев, котрого цар Олексій Михайлович не так давно назвав «вірним і справжнім послужником своїм, хоробрим і мужнім архістратигом». Після Чуднівської епопеї війська не залишилося, «мужній архістратиг» погранив до ганебної татарської неволі, Україна перейшла під владу польського короля, шлях супротивнику на Москву був відкритий. Тому царський двір поквапом готувався до переїзду в глибину держави — в Ярославль чи Нижній Новгород.

Викладена Брюховецьким інформація стосовно того, що Ю. Хмельницький підписав угоду з поляками за намовою незначної групи козацької старшини, дії гетьмана не зустрічають підтримки серед козацтва, а тому зовсім немає підстав хвилюватися відносно можливого походу польсько–українських військ на Москву чи на царські порубіжні з Україною міста, була уважно вислухана при дворі, а ім’я послужливого кошового з цього часу надовго запам’яталося царським сановникам. Показовим щодо цього є той факт, що навіть цар Олексій Михайлович через два з половиною роки по тому у власноручному листі до воєводи князя Г. Ромодановського давав надзвичайно високу оцінку діям кошового отамана у жовтні 1660 року.

На Низ Брюховецький повернувся із знаками царської милості до своєї особи, а також з «государевым жалованьем» та боєприпасами. Після цього його становище на Січі ще більше зміцнилося, і невдовзі Брюховецький гучно заявив про свої ще більш далекосяжні плани, проголосивши себе, на противагу гетьману Лівобережної України Якиму Сомку, кошовим гетьманом. З цього часу й розпочалася боротьба Брюховецького за булаву володаря України.

Влітку 1662 року він з великим загоном козаків прибув до ставки командувача російських військ Ромодановсько- го, де заявив, що не визнає ні Сомка, ні Золотаренка, й запропонував московському воєводі спільно виступити проти Хмельниченка. Перебуваючи кілька тижнів у таборі разом із Ромодановським, І. Брюховецький здобув у нього повне довір’я та зумів скомпрометувати своїх супротивників на гетьманство. У таборі Ромодановського Іван Мартинович познайомився та схилив на свій бік надзвичайно впливового місцеблюстителя престолу Київської митрополії єпископа Мефодія (Максима Филимовича). Саме єпископ Мефодій у майбутньому допоміг І. Брюховецькому у боротьбі за гетьманство.

Після підписання Хмельницьким Слободищенського трактату лівобережні полки, спочатку Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, а навесні 1661 року й Лубенський, Прилуцький та Миргородський, відмовилися визнати владу гетьмана і склали присягу цареві. Наказний гетьман Лівобережжя Яким Сомко, відбивши наступ поляків і козаків Юрія Хмельницького, у квітні 1661 року скликав раду, яка проголосила його гетьманом. Однак інший претендент на гетьманство — ніжинський полковник Василь Золотаренко — відмовився визнавати правомочність виборів й апелював до Москви з приводу перегляду рішення ради. В боротьбі за владу Сомко та Золотаренко, намагаючись скомпрометувати суперника в очах Москви, вилили один на одного чимало бруду, звинувачуючи в усіх смертних гріхах. Це ще більше загострило політичне протистояння в Україні. Запекле протиборство претендентів дозволило Москві зайняти дуже вигідне становище третейського судді, а це, в свою чергу, обіцяло подальше просування по шляху обмеження українського суверенітету на користь царя. Крім того, така ситуація дала змогу Івану Брюховецькому рішуче втрутитися в боротьбу за гетьманську булаву і дуже швидко стати її очевидним фаворитом. Політичне реноме кошового гетьмана в очах Москви як вірного слуги трону, сформоване ще восени

1660 року, його лояльні заяви й звернення до російських владних кіл у наступні роки в поєднанні з очевидними прорахунками Сомка в стосунках з сюзереном дозволили Брюховецькому