Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Але невдовзі, у липні 1663 року, Тетеря заявив, що взагалі хоче скласти з себе гетьманські повноваження, та аргументував це відсутністю військової допомоги з боку Польщі, а також «через розладнання мого здоров’я та з багатьох інших причин». Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» нового козацького зверхника, то, писав Тетеря до Варшави, він із задоволенням залишить Україну. У відповідь на повідомлення про відправлення необхідної допомоги гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити Яна II Казимира особисто прибути до Чигирина: «Ми, українські жителі князівства Руського і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити Його Королівську Милість в наших землях». Прибуття в Україну польського короля мало засвідчити високий авторитет гетьмана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того, П. Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об’єднати розрізнені частини Українського гетьманату.
Восени, 22 жовтня 1663 року, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху. Її текст був таким: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Його Королівської Милості запорозьких мені підлеглим Найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князю литовському, руському і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого Князівства Литовського, вірним, зичливим і слухняним буду, всіляких сторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля Його Милості і Речі Посполитої Польської…»
Козаки вручили своєму сюзеренові турецького огиря з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько–польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, було вирішено, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржи- щева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж ітимуть на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра. За словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших з рук ворога і для утримання цілої України» та «для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам».
Відразу ж після прийняття гетьманом присяги король надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на місто Ольховець і Брацлавське староство. Коли в липні
1663 року Ян ІІ Казимир на чолі польсько–татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь–яким способом Тетеря залишився» та відправив на допомогу своєму ставленикові значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину».
Правобережний гетьман П. Тетеря розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи у цьому традиційні методи Богдана Хмельницького. 22 січня 1663 року він відправив до Варшави посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна ІІ Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував низку політичних вимог, а саме: зберігати за козацтвом усі старовинні «права і вольності» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; надати право на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Волощиною; забезпечити об’єднання України; провести мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та ін.; гарантувати постійну допомогу з боку Кримського ханства.
Як не дивно, але Тетеря добився здійснення майже всіх цих вимог, що свідчило, безумовно, про його вплив у Варшаві та про його політичні здібності. Але залишилося незмінним антитолерантне ставлення католицького польського уряду до православних українців. Це, а також магнатський характер влади Тетері, який виступав як представник «клану Хмельницького», що с конце тру кав у своїх руках справді великі багатства, відвернуло від нього частину рядового козацтва та «чернь». Історична пам’ять підказувала народові, що від союзу з Польщею не буде добра.
У квітні 1663 року спалахнули перші заворушення. Найбільший і найжорстокіший (почався з різанини поляків і євреїв у Паволочі) бунт вибухнув на території Паволоцького полку під керівництвом наказного полковника Івана Поповича–Ходорковського незабаром після обрання гетьманом на Лівобережжі Івана Брюховецького, який зразу ж усунув двох інших претендентів на булаву — Сомка і Золотаренка (пізніше, 18 вересня, у Борзні їх стратили). Бунт швидко придушив генеральний осавул Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Поповича видали міщани, і 15 липня його стратили. Тетеря думав панувати залізною рукою, але методи часів Богдана Хмельницького не підходили для його гетьманування. Що могли дарувати популярному великому гетьманові, того не прощали малопопулярному Тетері. Жорстокість не злякала, а озлобила.
15 липня 1663 року у Львові польський король Ян II Казимир вирішив іти походом — кількома колонами — в Україну. Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря закликав на допомогу кримських татар. Правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663–го — зими 1664 року здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько–польсько–татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром, мала близько 100 тисяч осіб. Але ця грандіозна, як на той час, кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам (у зраді було звинувачено І. Богуна і розстріляно). Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін до місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства.
Поштовх до повстань на Правобережжі дав запорозький кошовий Іван Сірко. В січні 1664 року він пішов на буджацьких татар, а повертаючись назад, намагався пробитися до Чигирина — гетьманської столиці. В цей час Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Сміла
