Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Подвійну гру Тетері (якщо можна вважати її подвійною — просто це була та, по суті, незалежницька лінія гетьмана, яку правильно здійснював сумлінний виконавець) можна простежити і надалі. Під час облоги Львова українськими та російськими військами у 1655 році він вів переговори з польською стороною про викуп міста. Для того щоб росіяни не розуміли, що саме він говорить, Тетеря розмовляв латиною (можна собі уявити, як дратувало це російську сторону!), підбурюючи львів’ян проти царських військ…
Коли помирав великий гетьман, Тетеря знову був у Москві. Він ще раз виявив себе як сумлінний виконавець і блискучий оратор. Перед царем Тетеря виступив за гетьманство Юрія Хмельницького, хоча, можливо, знав, що й сам він був серед тих кандидатів на владу, яких назвав перед смертю Богдан. Гетьман говорив нібито не лише про свого сина Юрася, що зрозуміло, а й про генерального писаря Івана Виговського, генерального судцю, колишнього київського полковника Антона Ждановича, полтавського полковника Мартина Пушкаря і про переяславського — П. Тетерю.
Упродовж 1648—1657 років Павло Тетеря зробив запаморочливу кар’єру — від скромного підписка Луцького гродського суду до переяславського полковника й одного з найвизначніших дипломатів Богданової доби, людини дуже впливової у тогочасній Україні. Безсумнівно, цією кар’єрою Тетеря міг завдячувати, в першу чергу, самому собі. Був він талановитою, однак явно не однозначною і не прямолінійною людиною. Пізніше ці риси його характеру окреслилися ще яскравіше.
В той час коли Тетеря в Москві добивався затвердження Юрія Хмельницького на гетьманство і відмовляв царя посилати нові війська в Україну, події вдома розвивалися стрімко. 24 серпня 1657 року, коли виявилося, що Юрась ще не може тримати булаву, гетьманом обрали Івана Виговського. Повернувшись в Україну, Тетеря далі підкреслював свою лояльність Москві, але практично повністю підтримував лінію Виговського — від орієнтації на Москву до орієнтації на Варшаву.
Король та польський двір вважали Тетерю головним творцем Гадяцької угоди, якій, до речі, він не присягав. У цьому знову проявилася двоїстість Тетері. 28 жовтня 1658 року він отримав аудієнцію в польського короля Яна–Казимира та королеви Марії Людовіки. «Поставний, гарних манер, убраний у сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками», — писав про нього, розповідаючи про аудієнцію, французький посол П’єр де Нуайє. Десь приблизно від цього часу він перестав бути переяславським полковником, фактично ставши придворним експертом з українських справ і почавши регулярно отримувати пенсію з королівської каси (що було нормою для тогочасного життя).
Тетеря виїхав з України у 1659—1661 роках, буваючи там недовгими наїздами. Мешкав він переважно у Варшаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші. Але він не розривав численних ниток, що пов’язували його зі Східною Україною, для якої Тетеря і далі залишався дуже впливовою особою. На нього полився потік королівської ласки — і він спробував зіграти такі ролі, яких ще не грав: магната й придворного, крім цього, ще й не старого вдівця, за серцем (і багатством) якого полювали представниці найкращих польських аристократичних родин.
Збирати маєтки Тетеря почав ще десь у 1652 році. Тоді у Сулимів він купив Демидів на Київщині, потім до цього маєтку приєднав недалеку Литурівку (в інших джерелах — Литвинівку), 1654 року отримав від царя містечко Смілу, у 1656 році мав млин на Попівцях біля Переяслава. Трохи пізніше Тетеря прибрав до рук Козаровичі, Глібівку, Ясногороди разом з усіма суміжними землями, що до них прилягали. У березні 1659 року Варшавський сейм підтвердив шляхетство П. Тетері та королівське надання в Берестейській економії (з королівських столових маєтків, прибутки яких надходили на утримання королівського двору), а саме волості Київець, Мелешичі, містечко Піщатичі разом з приналежними до них селами. Незважаючи на явне прагнення стати багатим магнатом, Тетеря як легко здобував маєтки, так легко їх і позбувався, часто — даруючи. Наприклад, Демидів подарував сестринкові Василеві Іскрицькому в зв’язку з його одруженням, Козаровичі, Глібівку, Ясногороди — Києво–Межигірському монастиреві.
В Україні Тетеря з’явився під час загострення політичної ситуації: у жовтні 1660 року він серед інших підписав Слободищенський договір, за яким Правобережжя під гетьманом Юрієм Хмельницьким знову опинилося під владою Польщі. У цьому ж році Тетеря одружився з дочкою Богдана Хмельницького Оленою, вдовою Данила Виговського — і, таким чином, увійшов як свій до «клану Хмельницького». І хоча друга жінка принесла йому нібито велетенське придане — за польськими джерелами, один мільйон золотих, стосунки між Тетерею та Виговським знову загострилися: через спадщину по Данилові для Олени та через ці ж самі скарби Хмельницького, з яких мали вдруге вінувати Олену. Від Юрія Хмельницького Тетеря отримав як тимчасову резиденцію Суботів.
Восени 1660 року за підтримки польського представника С. Бенєвського П. Тетеря був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад 1660 року) завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету, здобутому в попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя…» — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. Водночас Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті писарської не буде знати, а й усієї України».
У цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, а й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького». Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який
