Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої «аж за Віслу».
У червні 1680 року на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим перебували у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу йому поспішали кримська та білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина». Очевидно, що потім протягом року Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 року місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.
Своєю столицею Ю. Хмельницький обрав Немирів, бо Чигирин був зруйнований дощенту. Тут при ньому було з кілька сот найманців (татари, волохи), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу. Але його не сприймали серйозно навіть турки, й невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи хоч би головного візира, а й кам’янецького паші. Сповнений честолюбних намірів, але без реальної влади, недолугий нащадок великого гетьмана зустрів усе зростаючу ненависть подільського населення, що врешті–решт призвело його до тяжкої депресії. Юрій усе частіше почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілий і жорстокий, почав розправлятися навіть зі своїми найближчими сподвижниками.
Так, він наказав стратити свого наказного гетьмана Астаматія та кальницького полковника Вареницю. А брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського) вбив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Рятуючись од нього, втік до Львова найближчий дорадник Яненко.
Жорстокі розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей, який нагадував звичайне здирництво. У Немирові зробили яму–тюрму, в неї кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, їх жорстоко катували. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення Хмельницького з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи, а саме скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і потім їх вигідно продавав. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину. Її Юрій Хмельницький і наказав закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам’янецького паші, а потім і до самого султана та в результаті невдалого князювання на початку червня 1681 року Ю. Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений. За одними даними, його задушили на Турецькому мості в Кам’янці–Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі.
Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 році не підтверджуються документальними джерелами. Після Ю. Хмельницького з політичної арени зникли й інститути Руського князівства, хоча, по суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі інші державно–політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.
У цей час геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Московії і не давати їм змоги виступити «єдиним фронтом» проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу у Центрально–Східній та Південно–Східній Європі. Саме тому Порта, «помирившись» із П. Дорошенком, звернулася до призабутої ідеї створення Українського князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм, яке було б у повній васальній залежності від султана. Це збіглося із прагненнями частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому для неї залишався тільки один шлях — визнати владу Османської імперії та Кримського ханства. Однак уже вкотре турецький напрямок зовнішньополітичної орієнтації козацької старшини не спрацював. А Юрію Хмельницькому так і не судилося втілити в життя основну мету свого видатного батька — зробити Україну вільною…
Павло Іванович Моржковський-Тетеря
(1620(1622)–1671)
«вірним, зичливим і слухняним буду…»
Гетьман Правобережної України (1663-1665). Один з найближчих соратників Б. Хмельницького. Один з авторів українсько–російського договору 1654–го та Гадяцького трактату 1658 року. Визначний дипломат, митець подвійної політичної гри та талановитий військовий керманич. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні П. Тетеря ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до середини XVII століття геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально–Східній Європі.
У своїй політиці опирався на польського короля, повністю довіривши йому вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар'єрою, але й власним життям…
Павло Іванович Моржковський–Тетеря народився десь у 1620—1622 роках. Дехто з істориків схильний вважати, що хрещеним батьком його був Богдан Хмельницький. Це цілком можливо, але документально не доведено.
Про життя Тетері до 1648 року відомо мало. 1649 року у козацькому реєстрі П. Тетерю записано Московським. Треба зауважити, що справа первісного прізвища — не проста формальність. Залежно від нього можна по–різному підходити до питання його
