Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть Переяславських статей, намагалися використати їх як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як то свого часу блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали визволити Львів і навіть, за сприятливої ситуації, дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40—60 тисяч вояків) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося 11 українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об’єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тисяч) і мав доганяти Шереметева на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої. Тим часом армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства. їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат–султан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько–українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько–українських військ перерізав земляний вал, яким Шереметев поспішив відгородитися від корпусу Цицори.
Не витримавши тиску противника, Шереметев відступив до Чуднова, куди поспішив і Юрій Хмельницький. У цей момент переслідування військо Речі Посполитої повторило план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував під Зборовом 1649 року. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновом, а друга, більша, на чолі з Ю. Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому і раптово вдарила на українські війська під Слободищами. Саме тут Юрій Хмельницький мав отримати справжнє бойове хрещення…
Потужний удар польсько–кримських військ приголомшив його. І в розпал тяжкої битви, коли вороги нібито вже брали гору, деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Полковник Лісницький перервав молитву гетьмана, сказавши: «Відклади своє набожество на потім, а тепер подумай про нас». Сам полковник був раніше одним з найвпливовіших прибічників Виговського і тепер займав непримиренну позицію до царського уряду. Бачачи програну битву, він став схиляти гетьмана до зміни зовнішньополітичного курсу. Відіграло, очевидно, свою роль і послання Виговського, який з польського табору запевняв у необхідності розриву Переяславського договору 1659 року, й те, що Шереметев дозволяв собі раніше насміхатися з Ю. Хмельницького. Хай там як, але деморалізований і слабосилий юнак віддав наказ розпочати мирні переговори. До табору військ Речі Посполитої послали Петра Дорошенка, і той швидко досяг згоди про умови перемир’я. Потім 17—18 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький з деякими представниками українського уряду уклав і підписав Чуднівську угоду. Пізніше козаки присягли королю Яну–Казимиру.
Звичайно, після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору. І справді, представники Речі Посполитої не погодилися відновити Гадяцький договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький трактат формально поновили, але фактично він мав увійти в життя в обмеженому вигляді. Тепер Україна уже ставала автономною одиницею в складі Речі Посполитої, втрачаючи статус Великого князівства Руського. Основна частина козацтва й лівобережної козацької старшини виступила проти укладеної українсько–польської угоди й відмовлялася визнавати владу гетьмана Ю. Хмельницького.
Про поразку під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку новину, козаки стали масово полишати табір, і врешті й сам Цицюра перейшов на бік Польщі. Шереметев мусив капітулювати. У цій битві пропало потужне російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з Москви на Волгу, а сам Шереметев опинився у кримській неволі. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова царського уряду від претензій на Україну.
Чуднівський договір не приніс і не міг принести в Україну ані миру, ані гідного становища в Європі. Переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького по матері, мав повну рацію, коли у 1661 році писав племіннику з приводу чуднівських подій: «Таких вольностей Войску Запорожскому добыли и таковыми ж то привилеями ваши цілости его кр. мст. обваровал, же ваша Украина (Правобережжя. — Авт.) пуста и нам так пришлисте на нашу, а не знаємо о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку». Особливо погіршало становище народних мас, бо на Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, які претендували на свої колишні володіння. Знову почали ставати по Україні війська Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про шо гірко писав видатний український хроніст Ф. Софонович: «Ляхи чинили мордерства не только людям простим, але й козакам». Але гетьман Ю. Хмельницький «не дбал о том». Зрозуміло, що знову почала напружуватися хвиля протесту, яка згодом переросла в збройні виступи. І без того незначний особистий авторитет гетьмана танув на очах. Чи не вперше Юрій Хмельницький зрозумів у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки та піти, як він обіцяв, у монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина старшини не хотіла викликати нового посилення міжусобної боротьби і вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана меншим злом, ніж ті, котрі б захопили булаву після його відставки. До того ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер — Іван Виговський, але його повернення до влади в Україні дуже не хотіли деякі сили. Ось чому представник уряду Речі Посполитої волинський каштелян К. Бенєвський так сильно наполягав на тому, щоб Юрій Хмельницький залишився гетьманом. Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на те, що він хворів на епілепсію. Отже, на козацькій раді 9 листопада 1661 року відбулося переобрання Юрія Хмельницького гетьманом.
Отримавши булаву, Ю. Хмельницький спробував відновити свою владу в Лівобережній
