Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький. Таким чином Богдан Хмельницький заклав ґрунт для передачі синові гетьманської булави. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора та полководця у зовсім ще молодого нащадка.

По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави, й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом. Та до загальної козацької ради справа не просунулася.

Утім, навіть коли б Юрій Хмельниченко був і цілком здоровим юнаком, без усіх тих страшних вад, про які згадують історики, він все ж не зміг би справитися з гетьмануванням у тих тяжких обставинах, що настали для Війська Запорозького по смерті Богдана Хмельницького.

Полягали вони головним чином у зовнішній загрозі козацькій державі, що вимагала насамперед досвідченого й визнаного військового вождя.

Одначе згодом і старшина збагнула, що юнакові ще не під силу гетьманська булава. Прислухавшись до порад своїх прибічників, Юрко поклав булаву, яку віддали до рук генеральному писарю Івану Виговському. Юрась поїхав до Києва завершувати свою освіту в колегіумі, яку почав ще за життя батька.

Одначе Юрій Хмельницький почував себе глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити Виговському своє усунення від влади. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв частину Богданових скарбів, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим конфліктом скористалася опозиція проти І. Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана. У цій ситуації чи не вперше виявилися психічні вади характеру Юрія Хмельницького, що мали б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.

Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких «добрих» дорадців, як, наприклад, Іван Брюховецький. Не випадково, коли 1659 року Виговський з кримським ханом Мухам — мед–Гіреєм рушили під Конотоп, Ю. Хмельницький у складі загону козаків–опозиціонерів ударив у татарський тил.

У міру того як слабшали позиції І. Виговського, Юрія Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву.

Після того як у 1659 році Виговський уклав українсько–польську угоду, серед козаків і народу посилилось невдоволення політикою гетьмана. Настроєм народу хотів скористатися Богданів шуряк Яким Сомко. Він скликав біля містечка Германівки козацьку раду, яка скинула Виговського з гетьманства. Проте булава не потрапила й до Сомка. Його суперником виявився молодий небіж Юрко. Довідавшись про неприхильний настрій народу щодо Виговського, Хмельниченко послав на Запорожжя до Івана Сірка батькового слугу Івана Брюховецького.

На новій козацькій раді, яка зібралася в Жердовій долині біля містечка Ржищева, козаки відкинули Гадяцький трактат, укладений Виговським з Польщею, і знову стали під руку російського царя. Водночас вони били чолом (як виявилося, даремно), щоб цар розширив Переяславські статті 1654 року, дозволив зміцнити гетьманську владу й затвердив самостійність української церковної ієрархії. Під кінець же ради козаки одноголосно передали булаву Юрасю Хмельниченку.

Заявивши спочатку про вірність польському королю, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків. Частина козацької старшини, розуміючи недосконалість угоди 1654 року, прагнула деталізувати договірні статті та у повній мірі виписати конфедеративний союз з Московією.

Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору 1654 року і тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Москва розглядала Україну лише як провінцію і прагнула поступово ліквідувати її суверенітет.

На самому початку нового етапу російсько–українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та кількома сотниками, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметева, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозваного «наказного гетьмана» І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників–дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким «14 статей» — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.

Зміст Переяславських статей 1659 року («14 статей»), які того ж року були видрукувані в друкарні Києво–Печерської лаври, досить добре відомий. На відміну від договору 1654 року російсько–український договір 1659 року чітко зафіксував зміну принципів російсько–українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Московії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю, Українська православна церква втрачала свою незалежність від Московського патріархату. Академік В. Смолій звертає увагу і на умову договору, що передбачала смертну кару для українців, які б відмовились присягнути на вірність царю.

Ясна річ, такі наслідки українсько–московських переговорів не могли не викликати глибокого розчарування й невдоволення козаків і старшини, особливо Правобережжя. Тим більше, що в роботі Переяславської ради не брали участі сім правобережних полковників (чигиринський, білоцерківський, київський, уманський, брацлавський, паволоцький і подільський), за яких «руку приклав» Ю. Хмельницький. Це не було простою випадковістю, а засвідчувало їхню політичну позицію. Укладена угода була наслідком промосковської орієнтації лівобережної старшини і великою політичною помилкою гетьманського уряду. Щоб якось її виправити, Чигиринська старшинська рада у листопаді вирішила послати до Москви посольство, яке одержало доручення домагатися скасування несприятливих для України статей. Однак місія полковників П.