Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

В кінці жовтня Ханенко брав участь у поході короля Михайла під Люблін. Польський король використовував війська Ханенка і його самого для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він розмовляв з московським послом Протасовим. Під час розмови М. Ханенко заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на пропозиції гетьмана Москва не виявляла ніякої реакції.

Невдовзі король Михайло Вишневецький видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 року Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було дванадцять тисяч козаків. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському і турецькому підданстві, буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить.

11 вересня 1673 року полки Ханенка і війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його завжди підтримували. Однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли. Новий гетьман Лівобережної України Іван Самойлович сповістив московського правителя, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері.

Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько–московським військам І. Самойловича і князя Ромодановського в їхній боротьбі з полками Дорошенка. На початку березня 1674 року під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін Григорія Дорошенка. Але це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня 1674 року в Переяславі відбулася рада правобережного козацтва. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук… з рук своїх здав» і попросив пробачення в козаків, коли кому з них зробив зле. Після цього товариство проголосило гетьманом обох берегів Дніпра Івана Самойловича. Так закінчилася гетьманська діяльність Михайла Ханенка.

Невдовзі Михайло Ханенко оселився в Козельці. Однак його продовжували бентежити лаври політичного діяча. Весною 1677 року він написав листа до нового короля Речі Посполитої — Яна III Собєського — з пропозиціями про співробітництво. Є припущення, що він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з польським монархом. Остання згадка про колишнього гетьмана в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — Михайло Ханенко перебував у батуринській тюрмі під арештом у командира московських стрільців Радишевського. Помер гетьман у 1680 році.

Отже, останній пропольський правобережний гетьман М. Ханенко мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Але М. Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити на території Центрально–Східної Європи єдину Українську державу.

Це, однак, у жодному разі не може бути причиною негативною ставлення до Михайла Ханенка — складної і дуже неоднозначної постаті в українській історії…

«…родом селянин, твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий»

Гетьман Лівобережної України (1669—1672). Намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Опираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини.

Прагнучи об’єднати «Україну обох сторін Дніпра», вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережжя під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду.

В результаті старшинської змови усунутий від влади та відправлений до Москви. Засуджений до страти за державну зраду. Згодом страту замінено на довічне ув’язнення. Після ув’язнення перебував на російській військовій службі. Незадовго до кончини постригся у ченці.

Українські історики пов’язують час гетьманування Многогрішного із закінченням Руїни.

Українські історики досить неоднозначно оцінювали та оцінюють діяльність гетьмана Д. Г. Многогрішного.

«Демко Многогрішний, — писав український історик початку XX століття М. Аркас, — був родом селянин і не визначався ні розумом, ані політичною вдачею. Через те–то П. Дорошенко, не надіючись од нього нічого лихого, безпечно настановив його на який час наказним гетьманом. Але як тільки він поїхав до Чигирина, Ромодановський із військом знову вступив в Україну. Многогрішний став підлещуватися до його і до козацької старшини. 6 березня 1669 року він зібрав раду в Глухові, і на ній було так зроблено, що його вибрано гетьманом лівобічної України».

Але є й інша думка. Український історик І. Крип’якевич так характеризує Д. Многогрішного: «Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, — сам собі завдячував кар’єрою і не думав ні перед ким поступатися».

А тепер забудьмо про чиїсь оцінки і спробуймо спокійно скласти свою. Поглянемо передусім на те, що вчинив, на що важив і чого домагався цей «абсолютист».

Про походження, дитячі та юнацькі роки життя Д. Г. Многогрішного відомо досить мало. Відомо, що походив він із селянської родини з–під містечка Коропа на Чернігівщині й, навіть осягнувши владу гетьмана, «зостався простим і неписьменним» і як «мужицького сина його не поважали сучасники». Але Многогрішний справді пишався тим, що, не маючи за собою ні давнього козацького родоводу, ні освіти, спромігся досягти вершини політичного олімпу Гетьманщини — здобути гетьманську булаву.

Як тисячі інших селян під час Національно–визвольної війни, Демко покозачився і дуже швидко здобув гучної слави. Чутки про неабияке вміння молодого козака за день зібрати тисячний загін, а за тиждень перетворити його в страшну для шляхти силу дійшли до самого Б. Хмельницького, і той призначив Многогрішного військовим осавулом. Саме під цим чином ім’я Д. Многогрішного вперше