Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
– Ще ніхто не називав цю перлину товаром, – мовили з гурту журналістів.
– Товар! Усе є товаром! – відрубав Яцик. - І кожен товар треба вміти продати. Ото гроші! Тут, під ногами! Мільярди доларів! Якщо не вмієте самі продати цей товар світові, то запросіть для цього євреїв, японців або італійців. Ні, українській нації ще треба вчитися й учитися мистецтва бізнесу. Ми тільки пісні героїчні співати вміємо та грізні танці з шаблями танцювати. Та сльози лити через те, що нас ніхто у світі не любить і не жаліє, а злії воріженьки ніяк не лишають нас у спокої!
Він не раз вдавався до подібних ескапад, коли бачив,
З українськими генералами 0. Костюком (ліворуч) та Л. Кравчуком.
що ми в чомусь не можемо скористати тої реальної вигоди, яка є в наших руках. Тоді діставалося всім: і нашій ментальності, і нашому безголовому (на його тверде переконання) керівництву, і нашій совдепівській захланності. Яцик уже як сідав на свого улюбленого норовливого коня, то злазив не скоро.
Дехто дуже ображався: мовляв, аж занадто боляче та безжально шмагає він українців, мало не принижуючи саму націю. І коли докоряв йому за те, Яцик різко відповідав:
– Я не менше за вас люблю свій народ. Я на українські справи дав мільйони, а міг би собі купувати острови, літаки! Не думайте, що це докоряння дає мені велике задоволення – я ж теж українець! Це й мене стосується. А себе хвалити та самовеличатися ми навчилися. Тут нам немає рівних. А, як бачите, похваляння й самовели-чання кращими нас не роблять. То, може, шмаганням чогось досягнемо. Треба поставити діагноз нашого захворювання – і лікуватися. Не тільки люди бувають хворими, а й суспільства.
У нього було багато опонентів, Яцика навіть звинувачували в нелюбові до свого народу, в принижуванні його честі й гідності. Але Яцик стояв на своєму. Він казав: якщо мати сварить свою дитину й каже їй сердиті слова, то хіба це значить, що вона не любить своє дитя?!
Вона сварить, бо хоче, щоб воно було кращим. Так, він тисячу разів згоден, що нас дуже скалічили довгі століття під гнітом російської імперії, а особливо ж сім десятиліть комуністичного льодовика. Але скільки вже можна тим виправдовуватися?! Скільки можна все списувати на злих воріженьків?! Більших ворогів самим собі, аніж ми самі, немає.
Яцика дуже дратували розмови про те, що нині в Україні відбувається навальне зросійщення. Він сам це добре бачив, бо не раз розказував мені: не може звикнути до того, що скрізь і повсюдно в Києві – та й не тільки в Києві, а й у містах та містечках Сходу й Півдня України, – натикається на цю прикру глуху стіну російської мови. Але найперші докори за цю ситуацію висловлював на адресу тих, хто взяв на себе роль лідерів національно-демократичних сил. На думку Яцика, вони демонструють свою хронічну схильність до міжусобиць, нелюбов до чорнової організаційної роботи. Яцик перелічував назви громадських патріотичних організацій (а знав він їх хіба лиш дещицю!) і перепитував: чому вони практично не візьмуться за оборону української мови в державі? Не на словах, а справді практично, всіма можливими легальними засобами. За його категоричним висновком, в Україні розмови про необхідність оборони української мови заміняють саму реальну її оборону. Якби всі патріотичні організації спільно почали серйозні акції протистояння русифікації, то владі нікуди було б подітися, мусила б порахуватися з тим і підтримати антирусифікаційний наступ. Влада хоче бути при владі, вона не така наївна, якою її вважають деякі національні лідери. Влада цілком буде згодна на тотальну українізацію України, якщо вона допевниться, що за українським табором – потужна сила і єдність рядів, а не виснажлива міжусобиця, що компрометує всіх і вся, нищить усе, здобуте в прекрасному пориві 1991 року. Яцик наводив як приклад Юлію Тимошенко, Сергія Тігіпка, Анатолія Кінаха, раніш ніби принципово російськомовних, тих, хто, здавалося, ніколи, ніде й ні за яких обставин не скаже українського слова, а тепер, дивіться, якою добірною літературною мовою вони заговорили. Влада хоче бути при владі, знову й знову повторював він. Така її природа. Тому зважаючи на це, треба зробити її нашою спільницею. І вона неодмінно стане нею. Єдина умова: аби ми хоч у цьому питанні виступили синхронно і єдиним фронтом. Аби не мірялися, хто більший патріот, кому відведено бути чорноробом, а кому критиком чи вождем.
Виношуючи ідею масштабного конкурсу з української мови, Яцик мав на меті показати дітям: українська мова – це дуже важливо; бачите, за її добрі знання платять чималі премії. Отже, це, окрім усього іншого, справа ще й престижна.
За його твердими переконаннями, марнувати час на нарікання з приводу мовної ситуації, на докоряння владі й несвідомим елементам, які зреклися мови й, мабуть, не збираються до неї повертатися, бо хохол і малорос – то часто вельми затятий антиукраїнець, гаяти на все те час і сили – заняття абсолютно непродуктивне. Краще цілковито зосередитися на мовному вихованні дітей, орієнтувати їх у патріотичному дусі, починаючи саме з державної мови. Яцик був свідомий того, що у нашого конкурсу буде багато опонентів. Шовіністи робитимуть усе, щоб його зірвати чи торпедувати. А з нашого табору також буде багато людей, які, вдаючись до патріотичної риторики, голосно нарікатимуть, чому це гроші, що витрачаються на конкурс, не дано їм, вони, бачте, знайшли б тим коштам значно ефективніше застосування. Він уже звик до подібних наскоків, коли кожна його пожертва деяким діячам видавалася нерозумною, бо вони, бачте, вважають, що тільки вони знають, куди ті гроші треба було подіти. І саме для цього їх треба передати саме в їхні – і тільки в їхні! – руки. До речі, цих опонентів конкурсу серед українців виявилося навіть набагато більше, аніж Яцик припускав. Успіхи мовного марафону, його