Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Якщо вже мова зайшла про оплату праці, то не можу не наголосити, що Яцик постійно стверджував: низько-оплачуваний, але висококваліфікований працівник може захворіти на почуття неповноцінності, меншовартості. Висока плата високому професіоналові – то не тільки акт справедливості, не тільки забезпечення йому можливостей людського існування, а й суто психологічне підтвердження його професійної повноцінності.

Пригадую, як, зібравшися на каву в ресторані Бориса Вжесневського в Торонто, засперечалися: чи справедливо це, що, скажімо, хокеїстові Гретцкі, футболістові Платіні платять такі величезні гроші, а робітник найвищої кваліфікації мусить працювати цілими місяцями, аби одержати суму, яка легко падає до кишені тієї чи тієї зірки. Яцик довго не втручався в суперечку, уважно вислуховуючи кожного. Це була характерна особливість: у колективній розмові він майже завжди попервах довго мовчав, дехто, було, аж починав підозріло на нього поглядати. Я певен, що в нього вже була своя думка, але він знову й знову перевіряв її логікою інших. А під час тої суперечки його запитали, скільки будинків треба побудувати, щоб заробити мільйон. Зіркам же так важко трудитися не треба – їм усе дається задарма!

Яцик категорично заперечив: невже ви не розумієте, що в усьому світі платять неймовірно великі гроші за високий професіоналізм і за гучне ім'я; за те, що людина в своїй діяльності є найбільшим авторитетом.

Яцик тоді погодився, що зірка може вже перебувати на нижчому рівні, що вона, може, вже й не здатна  повторити свої високі результати. Але раніше вона  саме доланням спортивних, мистецьких чи політичних вершин, недосяжних для інших, зробила собі ім'я. «А зірки коштують дуже дорого, бо вони – на небі, а ми, звичайні, грішні люди – на грішній землі, – закінчив він зі сміхом. – Ми так не любимо зірок, бо ми їм заздримо». Хоч він особисто, звичайно ж, не заздрив. Кожен професіонал у будь-якій галузі людської діяльності неодмінно викликав у нього повагу.

Він і сам був яскравим зразком професійно добросовісного ставлення до свого фаху. Міг раптово зірватися й полетіти на виставку нових будівельних технологій аж до Німеччини або до Китаю. «Я ж – будівельник, – пояснював, – мушу бачити й знати все нове в моїй галузі, інакше я перестану професійно зростати». І це вже на восьмому десятку! Та багато інших о цій порі життя вже навіть забули й думати про якісь професійні зацікавлення.

Яцик дуже любив читати. Живучи в нього, я щовечора бачив його з книгою в руках.

Читав він, окрім фахової літератури, політичних та економічних творів, здебільшого біографії і мемуари успішних людей. Тобто тих, кому в житті пощастило сповна реалізуватися й досягти вершин. Одне слово, йому були цікавими ті, хто здобував перемоги – над ворогами, над несприятливими обставинами, над недугами, зрештою, над собою, чого, до речі, досягти найважче. Він не раз повторював, що ми, українці, якісь аж надто ніжні та м'які, тому нам так нелегко ведеться. Треба плекати в собі вольовиту наполегливість, твердість. Треба менш зважати на те, що хто про нас говорить, менше шукати підтримки й ласки якоїсь країни, бо між країнами – не між людьми: там немає приязні чи якихось сантиментів, там є лише інтереси (цитував відомі слова Маргарет Тетчер про Англію); треба покладатися тільки на власні сили, розраховувати тільки на себе. Дарма, просто так нам ніхто нічого не дасть. Дарма, просто так, від доброго серця лише мама дитя цілує, а ми, наївні, віримо, що знайдеться в світі добра держава  скаже нам: «Бідні українці, вони стільки горя зазнали бути бідним за свою трагічну історію, треба їх пожаліти й винагородити…» Сьогодні таких наївних сподівань значно поменшало, а в перші роки незалежності тільки й чути було бадьоро обнадійливе: «Нам Америка допоможе!», «Нам діаспора допоможе!», «Прогресивна світова громадськість вбачає своїм важливим обов'язком допомогти Україні…» А Яцик, пам'ятаю, вже в нашу першу зустріч з гіркою іронією казав: «До чого ж ви там наївні – вірите, що хтось зневажить свій інтерес для того, щоб вам було добре! Світ жорстокий, він рахується головно з силою, а причина всіх подій у ньому, починаючи з воєн і революцій і закінчуючи державними візитами та гуманітарною допомогою, – це інтереси, інтереси й інтереси».

Яцик був переконаний: якщо ми в Україні навчимося господарювати в усіх розуміннях, то це буде навіть щось більше, аніж ціла революція. Ось такий приклад. Якось я йому сказав: «Це ж просто сором – ви досі не побували в «Софіївці» в Умані!» Завжди динамічний і готовий до мандрівок, він одразу ж відгукнувся: «То їдемо завтра!»

Стояла врочиста золотолиста осінь. Яцик, Джінет і я сиділи в одному авто, яке вів Іван Кікта. У мікроавтобусі мандрувала ще група людей.

Яцик, як це йому завжди було властиво, в доброму гуморі, цілу дорогу розповідав нам веселі придибенції з діаспорного життя. Він знав безліч комічних сюжетів й артистично перевтілювався в їх дійових осіб. Не втомлювався висміювати дурисвітство, фанфаронство, чванькуватість, а водночас охоче іронізував і з себе.

Із голосним сміхом і черговою історією на устах він ступив за ворота «Софіївки». Й раптово вмовк. І вже тільки слухав екскурсовода та пильно роззирався навсібіч. Лише зрідка щось перепитував. А коли за кілька годин екскурсія скінчилася і ми, втомлені й задумані, присіли в барі за кавою, він раптом вибухнув:

– Такий товар! Такий товар! І не вміти продать усьому світові!

З міністром освіти і науки В. Кременем у Національній філармонії. 21 травня 2001р.

Ми спочатку нічого не могли зрозуміти. А він говорив і говорив: «Якби Канада чи Америка мали щось подібне, то там би весь світ товкся! Весь світ віз би туди валюту! Це ж такий бізнес: плата за літаки, поїзди й автобуси, за готелі, за