Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Яцикові сентенції відразу ж увійшли в «цитатофонд» журналістів. Тоді мені вперше, пригадую, подумалося, що нам за всю історію ніколи не бракувало поетів, вояків, романтичних і відважних людей. Але постійно бракувало нам індивідів заземлено прагматичних, здатних, скажімо, перефразовуючи відомі слова, бухгалтерією перевірити правильність прекрасних гасел; на сцені української історії було немало, мовлячи словами В'ячеслава Липинського, «романтичної гасконади», але геть замало голого політичного професіоналізму людей холодного розуму, тих, які вміють жити калькуляцією, а не імпровізацією. До речі, Яцик постійно іронізував, а бувало навіть і різко глузував з того, як стрімко стартували у владні структури деякі майстри пера, щоб там натхненно розписатися у власній безпорадності. Він завжди стояв за високий професіоналізм. Професіоналізм виростав у нього в категорію майже етичну. Людина, яка, не маючи належних професійних даних, узурпувала те чи те крісло, в його оцінках була або безпросвітно дурною, або безсоромно безсовісною. Виносячи такі присуди, Яцик не вдавався до дипломатичної мови, а завжди називав речі своїми іменами. Коли хтось із нас обережно йому зауважував: от, мовляв, занадто прямо ви сказали тому дурневі, що він дурень, Яцик відповідав: «Я не президент країни і не міністр закордонних справ – можу дозволити собі бути чесним у висловах».
Не можна сказати, що такий стиль життєвої поведінки, а також відвертість і різкість характеристик додавали йому приятелів. Яцикового язика побоювалися, а дехто його за це й недолюблював.
Окрім легіону заздрісників, яким не давали ні сну, ні спокою Яцикові мільйони та Яцикова популярність в Україні, було і є чимало людей, які завжди зловороже ставляться до тих, кому щастить у житті, будучи свято переконаними, що їм пощастило саме за кошт тих, кому не пощастило, тобто – за їхній. В уявленні таких життєвих аутсайдерів щастя – це щось на зразок ковдри, якої на всіх не вистачає, а тому, якщо один натягує її
У Павла Загребельного в Кончі-Озерній. М. Слабошпицький,
Е. Загребельна, М. Загребельний, Д. Байдужа, П. Яцик, П. Загребельний. Серпень 1999 р.
на себе, то вона сповзає з його сусіда.Цих індивідів ніколи не переконаєш, що в світі людей є просто переможці вже від народження і є переможені уже від народження. Яцик любив повторювати таку гіпотезу-притчу. Якби на безлюдний острів висадити групу хлопчаків з однаковим життєвим досвідом, однаковою освітою, дати їм абсолютно однакові стартові умови, то через певний період вони поділилися б на багатих і бідних, на переможців і переможених, на лідерів і аутсайдерів. Там з'явилися б свої лицарі й інтригани, роботоголіки й нероби, правдолюби й брехуни, прихильники тверезості й п'яниці, моралізатори й розпусники – одне слово, це стало б звичайним суспільством у мініатюрі. Так завжди було, так є, так буде за всіх політичних режимів і формацій. І є на те, окрім зовнішніх причин, причини внутрішні, приховані далеко від очей і звичайної логіки; і тих внутрішніх причин завжди набагато більше.
Яцикові заздрили й намагалися в усьому йому опонувати не тільки ті, з кого він поіронізував чи кому відмовився дати гроші, а й ті, хто формально ніби й не мав для цього ніяких підстав. І тут перед вели завперш непримиренні заздрісники, свято переконані, що в Яцика – несправедливо! – не тільки грошей більше, а й трава в подвір'ї зеленіша і, взагалі, що до нього – теж категорично несправедливо! – доля в сто разів прихильніша, йому, бачте, й сонце яскравіше світить. Як у нас люблять казати: «Багатому й чорт дітей колише». Мені здається, якби на планеті було менше заздрісників, то справді було б не тільки менше державних заколотів, переворотів, а й навіть випадків канібальства серед папуасів Нової Гвінеї. Прикро, що всю цю заздрісну маячню доводилося чути не тільки від вузьколобих бовдурів чи безнадійних комплексантів, а подеколи навіть від тих, на кого ніколи не подумав би, що вони здатні на таке. То один із поетів-нарцисів обурено мені вичитував: бач, Яцик – сміє! – його не визнавати й не фінансувати його політично-літературні екзерсиси. То лідер однієї з партій гнівався: цей Яцик не хоче ділитися своїми мільйонами з видатними (і не менше!) політиками нашого часу. То доцент одного з навчальних закладів столиці, охоплений полум'ям обурення, вигукував: «Яцик відмовився дати гроші на розроблену ним програму наукових дослідів…» Тут же скажу: Яцик з першого погляду або приймав, або категорично не приймав людину. Він покладався здебільшого на своє її відчуття. Інколи помилявся, але частіше оцінював правильно.
Нищівно саркастичний у характеристиках лайдакуватих, пустодзвонних, самозакоханих, хвалькуватих, зарозумілих, чванькуватих, він просто безоглядно захоплювався сильними й розумними особистостями, які потвердили свою силу й розум успіхом. Прочитавши мою статтю про Володимира Кравченка із села Матусів на Черкащині, він захотів з ним познайомитися. Нетиповий голова колгоспу, який, замість стогнати на руїнах сучасного села, господарював як ніхто успішно, вирощуючи елітні породи коней (профіль його господарства передбачав тільки зерно, м'ясо й молоко); Кравченко продавав коней до Італії та Німеччини й мав валюту. Здавалося, в нього є все: пасіки, ставки, які кишать рибою, екзотичні буйволи… Кравченко допомагав видавати книги, доточував пенсіонерам пенсії, був одним з найпопулярніших серед людей Черкащини. Коли представник президента України в області Ястреб задумав
Щойно бізнесмен і меценат дав інтерв'ю в редакції' «Галицьких контрактів». М. Слабошпицький, кореспондент «Галицьких контрактів» Л. Москаленко, С. Короненко, головний редактор «Галицьких контрактів» С. Тихий, Д. Байдужа, П. Яцик. 1999 р.
покарати Кравченка за непокірливість перед владою й приїхав з цією місією у супроводі бюрократичного почту
