Українська література » Публіцистика » Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Читаємо онлайн Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
нас у свої обійми, абсолютно безпідставні, і коли ми все ще не хотіли собі зізнатися, що ми нікого не цікавимо і що ми нікому, окрім себе, не потрібні. Як кваліфікував автор згадуваного розділу, мою книжку «можна вважати своєрідною спробою «прищепити українству», на прикладі «взірцевого» Петра Яцика, філософію багатства замість філософії бідності, психологію переможця замість психології

 Автор разом з героєм книжки та Джінет у прямому ефірі Українського радіо. 1998 р.


жертви, врешті, змалювати зразковий стиль життя «справжнього» бізнесмена з розвинутої країни…»

Докладно реферуючи Яцикові монологи з книжки, автор передовсім наголошує на його культурі й етиці ведення бізнесу, а також усьому тому, що складає філософію успішної людини. А ще автор виокремив такий важливий момент, на який не звернули уваги рецензенти: «У ключових епізодах свого життя пан Яцик постає уособленням індивідуалізму та елітизму».

Його загальний підсумок після знайомства з «Українцем, який відмовився бути бідним»: «Петро Яцик – найвизначніший меценат української діаспори. Власне, цьому аспекту його діяльності присвячена значна частина книги. Але все ж, напевно, головний пафос «Яцика-героя» – в його лідерстві у сфері, мало освоєній українцями, в його принциповому відкиданні «філософії бідних і скривджених» і плеканні духу переможців».


ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ

Безсніжний грудень 1992 року в Торонто подарував мені знайомство з Петром Яциком. Я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, створеної у серпні того ж року на першому Всесвітньому форумі українців. Для уконституювання Ради як міжнародної громадської організації в Міністерстві юстиції України треба було підготувати й прийняти на зборах її статут. З його проектом я й прилетів до Торонто, щоб на засіданні президії Світового конгресу вільних українців доопрацювати статут перед зборами. Це був уже другий мій приїзд до Канади. Під час першого перебування в Торонто у липні того ж року кореспондент радіо Канади Олександр Харченко запалився бажанням познайомити мене з Петром Яциком. Він кілька разів телефонував до його канцелярії, але нічого з того не вийшло. Олександр пояснив: Яцик просто втомився від легіону візитерів з України, які дружним хором просять у нього грошей на найрізноманітніші проекти чи й без проектів. Для них Яцик – це синонім грошей.

На той час я вже прочитав у київських газетах кілька Яцикових статей та інтерв'ю. Вони не могли не звернути на себе увагу винятковою прагматичністю і парадоксальністю суджень поміж хаосу патріотичної риторики про покликання нації і розбудову держави. Тоді в моді були трохи інший тон, інша фразеологія, які вихлюпнулися на газетні шпальти з велелюдних мітингових майданів, а тому Яцикові думки, його  підкреслена антиромантичність, нещадна іронія з так  званого безголового патріотизму (його вислів) були не тільки не суголосними усним і писаним словам, а й видавалися мало не єретичними. Звичайно ж, мені хотілося познайомитися з цим чоловіком, порозпитувати його, яке майбутнє України він бачить і що, на його гадку, треба робити для виходу з тієї економічної кризи, яка тоді вже почала тотально душити нас. На той час потроху вичахала ейфорія з приводу здобуття Україною незалежності; вже бачилося, як блискавично Україна розкрадається, «прихватизується», розпродується за безцінь за кордон, а ще прийшло гірке усвідомлення, що перманентно розсварені між собою лідери національно-демократичного табору і не володіють ситуацією, і не мають сил узяти владу, а якби й узяли її, то не знали б, що з нею робити. Зрештою, «ходіння у владу» деяких кандидатів у національні герої скінчилося дуже плачевно – вони блискуче продемонстрували, що цілковито безсилі під вагою отих рутинних обов'язків, які неодмінно супроводжують будь-який рівень влади, або що вони просто не люблять – і не привчені! – працювати. Закликати маси до національного сумління набагато легше, аніж самому робити щось конкретне. Згодом про все це я почув від пана Яцика у винятково експресивних висловах. Він знав, що говорить, оскільки був добре знайомий чи не зі всіма головними дійовими особами українського політикуму.

Нарешті доля нас звела – і ми з Харченком у Яциковому домі.

Саме завдяки тій зустрічі і з'явилася згодом книжка «Українець, який відмовився бути бідним», а також народилася Ліга українських меценатів.

Але – про все по порядку.

За кілька днів по гостині в Яциковому домі він обізвався до мене в готель по телефону:

– Чи ви були на Ніагарі?

Я відповів, що був улітку, мене Харченко туди возив.

– А тепер я вам пропоную поїхати взимку. Зі мною.

– Дуже радо.

– Завтра вранці за вами приїду.

І ось наступного ранку їдемо до Ніагарського водоспаду.

Яцик розповідає, що хоче написати книжку спогадів. Наголошує кілька разів, що не для самовозвеличення вона задумана, а для того, щоб зорієнтувати молодого читача (а саме йому вона адресуватиметься); для читача, який в Україні буквально сп'янів од вседозволеності в усьому; розбійництво й ошуканство стали синонімами бізнесу; хтозна-звідки зродилася плеяда людей, які зробили своєю професією український патріотизм і вимагають од діаспори непомірної плати за нього; а головне лихо – українські плачі й нарікання на весь світ: нас, мов лялечки, ніхто не любить і не жаліє, а в нас же така доля! така історія! така культура!

Яцик наголошував: хочу сказати молоді деякі гіркі, але необхідні для орієнтації в житті істини на взірець того, що в світі ніхто нікого не любить за гірку долю, історію чи культуру, світ живе інтересами, і в ньому завперш шанують сильного й рахуються саме з ним. Яцик прагнув, щоб молодь в Україні якнайшвидше позбулася прекрасних, але глибоко наївних ілюзій і готувалася до нормального життя в реальному світі. У тому світі, де щоденно треба підтверджувати своє право на місце під сонцем і де ніколи нікого не можна розжалобити розповідями про те, що твої страждання дають тобі чи твоєму народові якісь більші права за інших,

Відгуки про книгу Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: