Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Тоді до нас тільки почали приходити книги Карнегі, Бодо Шефера, які є своєрідними підручниками для тих, хто хоче вивчити науку бізнесу та навчитися володіти собою в найрізноманітніших життєвих ситуаціях, продукувати конструктивні ідеї, що можуть сприяти успіху в підприємництві, спонукати творчо думати. Читані-перечитані на Заході, ті книжки відкривали нашому читачеві, що багатство – то передовсім ідеї, спосіб мислення, помножений на особливості життєвої поведінки. Наголошували, що таке популярне в нас рефлектування, «застрягання» на чомусь гальмує кар'єрне зростання. Не випадково Томас Генрі Гекслі писав: «Найвища мета життя – не пізнання, а діяння».
Уже згодом з'являлися книжки «Моє життя й погляди» Генрі Форда, «Безмежна влада, або Як досягти вершин особистих успіхів» Ентоні Роббінса, численні видання Роберта Т. Кіосакі та Шарон Л. Летчер («Бізнес-школа», «Багата дитина. Розумна дитина», «Поради багатого батька з інвестування», «Збережіть ваш актив №1»). Нині такої лектури чимало на книжкових ятках. її купують, читають, конспектують, намагаються пристосувати до нашої життєвох ситуації висловлені там поради про те, як будувати ділові стосунки, як продукувати цінні ідеї й знаходити оригінальні рішення, бо ж, як наголошував великий американець Ральф Валдо Емерсон: «Прабатько кожної дії – думка».
Отже, ім'я Петра Яцика тріумфально пішло по сторінках української преси. Дмитро Павличко писав у своїй рецензії в «Молоді України»: «Один з моїх друзів, прочитавши книжку «Українець, який відмовився бути бідним», питався, чи не забагато стереотипів хочемо зламати, чи поетизація бізнесу і взагалі діловитості не призведе до занепаду культури, чи не краще виховувати народ похвальбою, як це роблять єврейські матері, називаючи геніями своїх просто талановитих, а то й бездарних дітей. Справді, є діти, що їх можна й треба виховувати похвалами, виявляти в них прикметності, яких вони не мають. Але така педагогіка шкідлива, коли йдеться про народ. Скільки б ми не величались перед світом, не станемо великою нацією, допоки про нас як про велику націю не заговорить світ. А щодо діловитості й пов'язаного з нею добробуту народу, то це ж і є сьогодні випробування нашої культури – або пропадем як нація мрійників, плаксіїв, самозакоханих отаманчиків, або створимо народ критичних мислителів, банкірів і суперфірмачів, майно яких буде розкидано по всіх континентах. Задля цього варто ламати всі стереотипи, якими дорогими вони для нас не були б».
До Яцика прислуховувалися, до нього приглядалися. «Феноменальний українець!» – хочеться вигукнути, читаючи книжку, – писала рецензент із газети «Культура і життя» Тетяна Моргун. – Адже річ не тільки й не стільки в тім, що один із семи дітей галицького селянина став найбагатшою людиною в українській Канаді, видатним бізнесменом і меценатом, «однією з найвизначніших особистостей сучасного українського світу» (як зазначено в анотації)… Йдеться, властиво, про те, які саме якості притаманні цій людині, що її вирізняє з-поміж інших, які риси й особливості характеру допомогли їй сягнути ділових і соціальних вершин, вивищили понад рештою земляків. Саме в них, цих властивостях і рисах, закладено його грандіозний життєвий успіх».
«Державу, суспільство губить відсутність характеру», – писав у рецензії на сторінках газети «Час» Ярослав Мельник і висловлював упевненість у тому, що у Петра Яцика вистачило б характеру на половину чоловічого населення України. А саме з характерів окремих членів суспільства й складається загальносуспільний характер. Тому коли ми мріємо здолати наш інфантилізм, маємо культивувати життєву філософію і спосіб життя таких людей.
Марія Голод, яка добре знала мецената, писала на сторінках «Нового шляху» (Торонто): «Скільки таких людей, як Петро Яцик, маємо? Може, ще два-три, може, п'ять? Ще й інші наші мільйонери, які не лише що не вміють жити як мільйонери, а ще й не вміють давати своєї лепти навіть як звичайні християни! Чому ж і вони не виберуть собі, як це робить Петро Яцик, якоїсь ділянки українського життя, гідної піддержки? А тому, що вони гірш тих убогих духом, про яких говорить Петро Яцик, критикуючи наше власне подвір'я. Вважаєте себе розумнішими, успішнішими, ніж Петро Яцик? Докажіть це ділом, мої дорогі пані й панове! Тоді зможете теж висловлювати свої власні погляди на суспільне життя, на речі першої, другої чи десятої потреби!…»
Рецензентка зачіпала тих діаспорних доробкевичів і скоробагатьків, яких ніде ніколи не було видно в списках жертводавців на українські потреби. Українська діаспора ще не дала своїх Рокфеллерів і Ротшильдів, однак у ній чимало «повноформатних» мільйонерів та індивідів, які своїми статками вже наблизилися до них. Дехто з цих людей навіть іронізував: мов лялечки, Яцик так розкидається на всі боки грішми, що може, врешті, лишитися ні з чим, отоді й побачимо, хто буде хто. Їм відповідала Марія Голод, що Яцик, уже ставши тим Петром Яциком, якого взнав увесь український світ, так і залишиться собою, тобто – тією константою, яку вже ніколи нічим не змінити. Його багатство, наголошувала вона, складається не лише з грошей. Це (може, передусім) – багатство Духу. Якраз те, чого немає в тих скупарів, які тремтять над своїми мільйонами. «Петро Яцик вимагає багато від себе, вимагає теж багато віж своїх спільників, співтоваришів,співгромадян, – писала Марія Голод. – Вимагає, бо від серця свого бажає, щоб те наше покривджене, бідне, нещасне, потребуюче суспільство таким більше не було». А ще для автора принципово важливим було прочитати від приятельки мецената ось таку фразу: «Наскільки я особисто знаю Петра Яцика і про Петра Яцика, книжка абсолютно правдомовна». Ясна річ, якби йшлося про белетристику, то такі компліменти мали б сумнівну вартість. Але коли твір документальний, коли він присвячений людині, котра постійно перебуває на видноті, коли на ній сфокусовано погляди тисяч людей, котрі, прочитавши книжку, можуть сказати: цей чоловік із книжки не подібний до себе в житті, така похвала має принципове значення.
Анатолій Шевченко в своїй рецензії на сторінках «Літературної України» писав, що після знайомства з життєвою історією Петра Яцика читач зміцнюється на думці про те, що «досить уже нам виправдовуватися нещасливою історією, досить нарікати на всіляких ворогів (їх справді до біса), час – давно – братися за діло й
