Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Адміністративна гроза в людських подобах увірвалася до кабінету Кравченка. Голові ультимативно було заявлено, щоб звільнив кабінет і ніколи тут не з'являвся. Майже двометровий на зріст Кравченко звівся на ноги й авторитетно пообіцяв непроханим гостям повикидати їх у вікно, якщо не залишать кабінет: «За мною Україна стоїть, я їй потрібен. А за вами – тільки президент, який досі не зорієнтувався, що ви – не за Україну, а проти неї…» Вони викотилися з кабінету. Ястреба згодом не стало на чолі області, Кравченко лишився. Він і став віце-президентом створеної Яциком Ліги українських меценатів. Коли на її зборах дебатувалося якесь питання, то Яцик неодмінно звертався до нього: «Я хочу знати, що про це думає Володимир». І не приховував своєї радості, коли їхні думки збігалися.

Кравченко відповідав Яцикові ставленням до нього абсолютно пієтетним. Бачачи прекрасну взаємо-адорацію цих двох потужних людських особистостей, кожна з яких була яскраво вираженим лідером, думалося: даремно нас, українців, називають самоїдами…

Аби продовжити тему Яцикових стосунків з людьми, скажу про його ставлення до Володимира Кашицького, Мар'яна Коця, Костянтина Темертея, Юрія Ємця, Володимира Загорія, Андрія Тавпаша, Любомира Буняка, Івана Кікти – це було в мене на очах, ми всі зустрічалися на зборах Ліги. І не тільки на зборах. Надзвичайно допитливий до економічно-виробничих питань, Яцик майже сам напросився в гості на фармацевтичну фірму «Дарниця», яку очолює генеральний директор Володимир Загорій. Ми з Джінет супроводжували його. Він ішов у кожен цех, у кожну споруду на території фірми, він про все розпитував. Невимовно радів від побаченого. А побачене прокоментував так: «Це не соромно показати всьому цивілізованому світові». Те ж повторилося, коли ми в такому ж складі потрапили на знаменитий львівський «Світоч». Невтомний Тавпаш водив і водив нас по фабриці, показуючи нові технологічні лінії й сиплючи цифрами: прибутки, податки, інвестиції, і я здивовано помічав, що для Яцика вони звучать як музика. Ми з Джінет розуміли, що цифри глибоко позитивні, але масштаб тої позитивності був зрозумілий тільки їм двом, бо вони володіли мовою втаємничених.

Ті, хто потрапляв під саркастичні Яцикові філіппіки або хто йому заздрив, не раз розводилися про те, що він, бачте, не хоче знати нікого, окрім себе, що він дивиться понад головами людей. Але саме його стосунки з Юрієм Ємцем, з Костянтином Темертеєм, з Мар'яном Коцем, з Любомиром Буняком, його постійна готовність захоплюватися їхніми успіхами в бізнесі та благодійними вчинками легко спростовують будь-які звинувачення такого характеру. Добре пам'ятаю, як він почав підраховувати пожертви Марії Фішер-Слиж, а потім вражено мовив: «Та вона ж не така багата, щоб дозволити собі стільки жертвувати; співмірно до її статків це дуже великі кошти, вона – справжній меценат!»

Ті ж самі дійові особи на Хрещатику.

Він захоплювався наполегливістю молодого Івана Кікти, наголошував, що той має справжній талант бізнесмена. Він агітував мене написати про поета й бізнесмена Юрія Ємця, а також про Володимира Кашицького, вбачаючи великий морально-виховний зміст у долі сильної і благородної людини, яка перемогла біду й неміч.

Такий розділ під назвою «Яцик та інші» мав би бути значно ширшим. Мені просто не вистачить тут місця навіть перелічити всіх тих людей, які викликали до себе приязне ставлення цього чоловіка, й схарактеризувати бодай у загальних рисах причини такого ставлення. Окремою темою мала б пройти тут Тетяна Симиренко-Торп із Оттави – правнука Платона Симиренка, який 1859 року профінансував видання Шевченкового «Кобзаря»; внука Льва Симиренка, який входив до еліти світової помологічної науки й був застрелений комуністичним режимом у різдвяний вечір 1920 року; донька репресованого в суспільстві «активного гуманізму» Володимира Симиренка. Про неї я почув від Яцика, коли працював над «Українцем…». Він подарував мені число «Родоводу», повністю присвячене Симиренкам. Там було надруковано прекрасні спогади Тетяни Володимирівни. А коли ми зустрілися, то своєрідною рекомендацією мені до Тетяни Володимирівни було Яцикове ім'я.

Кілька разів Симиренко розповідала, як відмовляла вона Яцика від заснування Ліги українських меценатів. Розчарована невмінням українців кооперуватися в політиці, в громадському житті, в підприємництві, вражена їхніми тотальними чварами і тут, і в діаспорі, дізнавшися про псевдоблагодійництво багатьох квазі-благодійницьких фондів, створених головно для відмивання брудних грошей, знаючи також про розкрадання діаспорних коштів під девізами цілком пристойних проектів, вона застерігала Яцика, що, втягнувшися в організацію, у якій будуть і люди з України, він може згодом пережити важке розчарування, оскільки ніхто не дає гарантій, що все те лихо не повториться і в Лізі меценатів. А через кілька років по тому пані Тетяна надрукувала в газетах відкритий лист до Петра Яцика, в якому підкреслила: вона дуже рада, що помилялася в своїх побоюваннях і підозрах, тепер вона всією душею схвалює діяльність очолюваної Яциком Ліги українських меценатів і ставить її за приклад українським громадським організаціям. І чи не першим з усіх у діаспорі , хто бурхливо висловив  своє захоплення ідеєю Петра Яцика проводити щорічні конкурси з української мови в Україні, виплачуючи сотні високих грошових премій дітям, була саме вона, Тетяна Симиренко. «Сама Симиренко», як іноді любив називати її він, виокремлюючи для себе з-поміж багатьох і багатьох відомих та заслужених людей української діаспори.

Не стало вулканічного в пристрастях Володимира Кравченка. Яцик відгукнувся на його смерть лаконічно: «Таким людям заміни в Україні немає». Осінь забрала Володимира Кашицького, якого радісно обіймав Петро Яцик (це було при першій зустрічі у Львові), примовляючи: «Отакі люди здатні перемогти все, з такими людьми ми й переможемо». Сам великий оптиміст і життєлюб, він милувався і захоплювався оптимізмом та життєлюбством так жорстоко скаліченого війною Володимира Кашицького, який після здобуття Україною незалежності переїхав з Польщі до Львова, щоб стати тут справді живою легендою.

Життя – неспинне. Свою ходу воно позначає не тільки народженнями. Є в нього й болісні точки відліку – втрати. І ось уже телефонний дзвінок із далекої Оттави. Тетяна Симиренко плаче і висловлює мені співчуття у втраті Петра Яцика. Ковтаючи сльози, я висловлюю співчуття у цій втраті їй. У нас обох немає його живого. Чомусь недоречно згадується така Яцикова розповідь. Одна з українських організацій чекала Ізидору Петрівну Косач-Борисову