Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Після чергових зборів Ліги українських меценатів: М. Слабошпицький, І. Кікта, П. Яцик, В. Загорій, А. Тавпаш.

 історії. Усі ці думки звучали з вуст англійських та українських істориків на презентаціях англомовного Грушевського в Канаді, США й в Україні.

Коли вийшов перший том Грушевського, Петро Яцик лежав удома після надзвичайно тяжкої операції на серці. Книгу поклали йому на груди. Він недовірливо погладив прекрасну обкладинку й сказав: «Нарешті… Ось тепер і вмирати можна…» А далі, мовчки збираючись із силами для нової фрази й важко перевівши подих, заперечив собі: «Е, ні, тепер тільки й жити треба… Ще треба заробити багато грошей, бо не вистачає на видання Грушевського». І в цьому епізоді він такий, як є. Саме так мав говорити той Петро Яцик, якого я вже добре знав.

Якось ми їхали удвох із ним з Оттави до Торонто. Яцик полюбляв швидкість. На просторому гайвеї є де розігнатися, тому його «Мерседес» нагадував лайнер, що зараз відірветься від землі, зринаючи в небеса. Ми говорили про різне, здебільшого говорив він. І здебільшого ж, як завжди, про веселе. Бо ж нудярою він ніколи не був. І ніколи не скиглив та не нарікав.

Раптом він плеснув себе долонею по лобі: «Та сьогодні ж, виявляється, мій день народження! Аж сімдесят шість уже! Довго живу... Господи, за що ж ти такий милостивий до мене ? І це теж абсолютно в його дусі весело та грайливо говорити про найсерйозніші речі.

Він, очевидно, відчув, що смерть уже ходить близько біля нього. Коли збирався до Києва в травні, то кілька разів повторював мені: «Тільки попросіть Буняка, щоб був на зборах, бо невідомо, чи вже й побачуся з ним…»

Яцик мав особливу симпатію до Любомира Буняка, вважаючи його одним із найінтелігентніших українців. Не раз повторював мені, що має справжню насолоду від спілкування з ним. «Буняк собою може всіх переконати, що інтелігентності українцям не бракує», – записав я від Яцика фразу, яку він також не раз повторював.

Я й раніше чув від нього розмови про те, що смерті він не боїться, що вже треба бути готовим до неї. А ще треба дякувати Богові, що дав йому довгий вік. Він казав, що радіє від усвідомлення: після нього залишаться численні наукові й освітні інституції, які й далі існуватимуть його коштом. Це передбачено тими недоторканими, так званими вічними фондами, які він уклав до банків, котрі щорічно надають високі відсотки, що й- забезпечує життєдіяльність усіх інституцій, які носять Яцикове ім'я.

А цього останнього приїзду до Києва Яцик говорив про все те надто часто. Я це згадав, коли його небіж Юрій розбудив мене раннім телефонним дзвінком: Петро Яцик – помер…

Я не раз думав – і нині думаю – над цим життям, що нагадує прекрасну книгу з глибоким етичним змістом.

А ще я думаю: мені неймовірно пощастило, що зустрів його на своїй життєвій дорозі. І, мабуть, не лише я один можу сказати, що без Яцика щось у житті могло скластися зовсім по-іншому.

Відійшовши від нас, наші рідні й близькі часто повертаються у найнесподіваніших спогадах.

Петро Яцик ось уже кілька разів ожив у моїй пам'яті сліпучо-яскравого грудневого дня біля Ніагарського водоспаду. Холодне сонце на високому білому, наче сніг, небі. Спінене вирування глибоко внизу води, закутої  в кам'яні береги. Шапки водяних хмар над рікою,  пронизані сонячними променями.

Ми ще під враженням Куриликових полотен у галереї Колянківських. По дорозі до водоспаду заїхали до Ніагара Фол з, щоб побачити «Страсті Христові» Василя Кури лика. Гріх було б не скористати такої нагоди.

Вода внизу все клекотіла, і шумувала, й стрімко відлітала в минуле. Як і кожна несамовита стихія, вона гіпнотизувала й наводила на мінорні думки.

– Ось так і життя наше відлітає, – промовив Яцик. – І треба це розуміти. І – не боятися.

І він знову й знову повторює сентенцію про оптиміста і песиміста.

Песиміст бідкається: склянка вже напівпорожня.

Оптиміст радіє: склянка ще напівповна.

Згадуючи все те, я думаю: песиміст сказав би, що людина народжується для того, щоб померти.

Петро Яцик на те відказав би: людина народжується для того, щоб прожити життя.

Я хотів би лишити по собі добре ім'я…

Петро Яцик.

Сьомого листопада 2003 року ми відкривали новий – уже четвертий! – Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Його особливістю було те, що він розпочинався у Верхньому Синьовидному – на батьківщині мецената.

Було холодно, над селищем ліниво клубочилися холодні й важкі тумани, огортали все надовкруж і виростали в небо. Дощило, дощило й дощило…

Мені щастило бувати тут у ясні сонячні дні й милуватися Сколівськими Бескидами, що обступили Верхнє Синьовидне зусібіч. Порослі дубами, соснами, смереками, модринами, кленами, грабами, осиками, населені голосним птаством гори у таку погоду синьо димують у такі ж сині високі небеса, вчаровують зір своєю живою зеленою архітектурою.

Нині ж можна тільки гадати, де на заході сховалася в густо-сизій непрогляді гора Парашка, про яку розповідав мені Яцик, де німує гора-хребет Городище, що з правого боку прудкоплинної ріки Опір переходить у хребет Ключ.

Вранці, виїжджаючи зі Львова, ми везли з собою побоювання: в таку погоду люди у Верхньому Синьо-видному не зберуться. І яким же приємним було наше подивування, коли, діставшись центру селища, побачили багато автомобілів та автобусів, якими приїхали сюди з навколишніх сіл ті, хто хотів бути учасниками тутешніх урочистостей.

Дощ не вгавав,