Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Постколоніальна держава, де владу з перших днів незалежності захопила компрадорська буржуазія, якій чужі будь-які національні сантименти, де владарюють корупція і злочинність, – ось наша сьогоднішня реальність. Очевидно, жоден із нас не міг допустити такого навіть у найпохмуріших прогнозах тоді, коли Україна почала виходити зі складу радянської імперії. Ми вірили в краще. При всіх наших наївних ілюзіях про те, що світ тільки й мріє нам допомогти збудувати багату й квітучу державу, в якій торжествуватимуть ідеали справедливості й добра, ми знали: Україна проти інших республік СРСР має винятково добрі стартові можливості і тому нам не загрожує злиденність існування. Але нам довелося побачити цю злиденність у себе вдома, коли ми дозволили респектабельним сьогодні бандитам пограбувати нас. Український варіант ще раз потвердив правильність формули, що революції задумують романтики, здійснюють фанатики, а користаються їхніми плодами негідники. Хтось нагадав сенсаційну в часи своєї появи книжку Буніча «Золото партії», де описано сценарій мародерства народу компартійними верховодами і де наголошено, що різномасті спритники, які з'явилися в «перестройку» і в роки незалежності, значно перевершили ідеологів і практиків експропріації. Нині вони, покупувавши посади й депутатські звання, встановлюють абсолютно «під себе» правила гри в державі. Звичайно ж, вони здебільшого не мають ніякого уявлення про Україну, її історію, культуру (хоч деякі з них – українці), в їхньому уявленні ми – щось на взір «багатонаціонального українського народу», який усе мріє заговорити російською мовою або принаймні жадає, щоб у Конституції держави записали щось на зразок того, що в українців є ще й друга рідна мова – російська.
Яцик почав услухатися в наші слова, а ми говорили й говорили: зросійщені міста, комплекс національної неповноцінності міщухів, злиденні бюджети національно-патріотичних видань, ледь дихає українське книговидання… А ще мені згадалися деякі наші міні-вождики, які узурпували собі право називатися найбільшими українськими патріотами й відмовляти в такому праві іншим. У них важливим для національного буття може бути лише те, що роблять (якщо справді роблять!) і говорять вони. А все решта – від лукавого. Ось і перші ластівки: один із цих діячів, сприйнявши успіх конкурсу як велике особисте лихо, вже заявив мені, що цей захід, бачте, треба було погодити з ним, бо в нього свій – принципово інший -погляд на мовний турнір, що його в жодному разі не можна проводити з Міністерством освіти. Я подивовано перепитав: а з ким же тоді конкурс проводити? І хто нас без відповідного наказу освітянського міністра допустить у майже три десятки тисяч шкіл, гімназій та ліцеїв України? Він промовчав з таким виглядом, мовби знав чкусь велику таємницю не призначену для вух такого смертного, як я.
Отже, на превеликий жаль, є у нас і цей фактор, Почасти робити важливу справу відчайдушно заважають ті, кого вважаєш своїми. Як і в цьому випадку: чужі ще не перешкоджають, а свої вже з перших наших кроків намагаються це робити.
Сказав про це присутнім за столом. Дехто був вражений.
– А я не дивуюся, – мовив Яцик. – Я часто натикався на опір з боку саме наших людей. Звичайно ж, прикро, образливо, обурливо. Але таке життя. До цього треба бути постійно готовим. Я давно навчився на те не зважати. Бо якби брав до уваги всі ці речі, то, мабуть, нічого й не зробив би. Все вів би суперечки з такими елементами, намагаючись переконати їх у своїй правоті й навернути їх у свою віру.
– Але ж це справді дивно, – вихопився чийсь наївний вигук.
– Для мене вже не дивно, – втомлено сказав Яцик. – Не зважаймо. Робімо в добрій вірі справу, яку вважаємо доброю, а вони хай хоч гопки скачуть. Життя – це боротьба і боротьба.
– І все ж важко втриматися, щоб не відповісти на несправедливі звинувачення, – мовила Валентина Стрілько.
– Подивіться довкола себе уважніше, і ви побачите в будь-якому політичному таборі багато клік. Усі вони виходять зі своїх інтересів, звідси й сценарій їхньої поведінки. А особливо ж кліки не люблять, коли хтось приходить туди, де, як вони вважають, є сфера їхнього впливу. От ми своїм конкурсом стурбували деякі організації в Україні, які взялися обороняти українську мову. На жаль, це так. Бачу це з ваших розповідей. І ці організації замість того, щоб стати з нами поряд і спільними силами вершити добру справу, починають вправлятися в демагогії. Вони, бачте, хочуть бути монополістами на оборону української мови -щоб ніхто без них не смів ніякої самодіяльності тут запроваджувати. Оце вам і є відвертий егоїзм кліки.
Пізніше мені не раз згадувалися ці слова. В молоді роки він ще намагався когось переконувати, сперечатися з групками, які хотіли привернути його на свій бік (а він бачив, що загальне благо в них часто відступає на задній план, бо там домінують інтереси групи), потім, як розповідав, вирішив не витрачати сил на непродуктивні суперечки; робив свою справу і ні на що не зважав. Так може бути тільки в людини великої самопосвяти. Людини, яка поклала собі звершити справді багато. Тому міряти її звичайними і звичними мірками не можна – вона просто не вміститься в них.
То, мабуть, була найдовша в моєму житті вечеря. Та й чи тільки в моєму? Ніхто не робив спроб завершувати вечір. Ми не знали, що вже не побачимо Петра Яцика. І він не знав, що прощається з Києвом і з нами.
Йому того вечора потрібна була уважна аудиторія. Він мав її в нашому товаристві. Він говорив і говорив. Мовби за все своє життя вирішив виговоритися.
Ми слухали. Ніхто не перебив його навіть жодним запитанням. Щось незриме витало довкола нас, творило ту особливу атмосферу, в якій прагнеться говорити і слухати лише про винятково високі й важливі речі, про