На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

Найважливішим з обговорюваних питань було ставлення України до ядерної зброї, а точніше — ставлення України до ультиматуму країн «великої сімки» про відмову України від ядерної зброї. Друге важливе питання стосувалося розширення економічної допомоги Україні з боку Канади.

Верховна Рада тоді була ще проти однобічного ядерного роззброєння. Я також наполягав на збереженні Україною ядерної зброї, хоч у принципі був за прискорення ядерного роззброєння у світі загалом. Але щодо України, то в її інтересах вона мала б роззброюватись не раніше від інших ядерних держав, у кожному разі не раніше від Росії. Позиція Макаревича була по суті та ж сама.

Щоправда, я робив наголос на тому, що прагнення Заходу роззброїти Україну при озброєнні Росії суперечить інтересам Заходу — бо Україна ніколи на Захід не нападе, а потурання Московії обов’язково призведе якщо не до глобальної війни, то до постійного протистояння і збереження загрози воєнного конфлікту. Ясна річ, Україна буде першою жертвою московського імперіалізму, але це не зменшить агресивності останнього супроти західних країн. Навпаки, загарбавши Україну, Московія здобуде додатковий плацдарм, велику матеріальну підтримку і людські резерви — і тоді ще швидше посуне на Захід. Нічим не можна виправдати практичної допомоги західних держав Москві відновити імперію. Слід було б допомагати колишнім так званим союзним республікам, а не метрополії.

День відкритих дверей

Церемонія офіційного відкриття посольства переросла на справжнє свято. Проте були і невдоволені: мовляв, чому було так мало запрошено, чого це посол зігнорував українську громаду? Справді, на церемонію людей запрошували за списком і пропускали до участі за спеціальними запрошеннями. Діючи так, я мав на думці підкреслити незалежність посольства від української громади, показати, що воно не стоїть у ряду звичайних діаспорних установ чи організацій, і хоч би яка була допомога канадських українців, вона не перетворює посольство на щось рівнозначне з їхніми організаціями.

А з іншого боку посольство не могло бути невдячним за надану нам допомогу. Ось чому 5 грудня ми провели день відкритих дверей і запросили всіх українців, які бажали відвідати посольство. Ми заготовили подячні листи перекладачам і робітникам, які ремонтували посольство. Церемонію вручення провели урочисто. Біляшівський викликав перекладачів, а потім майстрів-будівничих по одному, я зачитував подячний лист і від імені посольства вручав його під оплески присутніх. Виступили всі дипломати. Кожен відчув, що його допомогу помітили і, отже, його участь у становленні посольства незалежної України не минула безслідно. А це так важливо, адже люди працювали безплатно! Присутні були задоволені.

* * *

До посольства надходили нові й нові пропозиції про співпрацю та допомогу в окремих заходах. Пропозиції стосувалися підприємницької діяльності, культурних обмінів, допомоги Україні у здійсненні окремих проектів і т.ін. Як з усім цим упоратися?

З появою у посольстві першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технології Олександра Шандрука усі справи цих напрямів я доручив йому.

Перший секретар з культури й інформації Борис Біляшівський займався комплексом проблем культурних взаємин, інформацією та зв’язками з відповідними канадськими організаціями. Замість Родіонова й Кучера до посольства прибули Андрій Веселовський і Ярослав Асман. Уже з перших днів я побачив, що Веселовський добре орієнтується в обстановці. Йому як раднику-посланнику я доручив вести сферу політичних взаємин з канадським урядом. Ярослав Асман виконував обов’язки першого секретаря з консульських справ.

Поява в посольстві економіста Шандрука дуже розширила нашу економічну діяльність, але майже не зменшила мого навантаження. З бігом часу обсяг економічних справ у Шандрука поступово зростав, і хоч як він старався, однак потік не зменшувався. Я згадав попередження Родіонова: якщо посольство братиметься за підприємницькі пропозиції канадців, то воно в них загрузне, а посольство — це політичне представництво, а не економічна місія. Я ж вважав економічну діяльність найголовнішим своїм завданням, але тільки тепер побачив, який це величезний обсяг роботи.

Більшість пропозицій була корисною для України, і ми повинні скористатися ними.

Готуючись до відкриття генерального консульства в Торонто, я наполягав перед міністром закордонних справ передбачити у погодженні з міністром зовнішніх економічних зв’язків у штаті генконсульства посаду економіста. Торонто — головний підприємницький центр Канади, і наш економіст міг би там прислужитися справі розширення ділової співпраці України з Канадою.

З грудня відбулася зустріч з болгарським послом. Розмова точилася в основному про Віденські конвенції 1978 га 1983 років. Я стримано переконував посла Данєва у необхідності зорганізувати потрібну кількість держав, аби конвенції набули чинності, і тоді країни, що вийшли з-під колоніальної влади, могли б пред’явити претензії на матеріальні компенсації з боку імперії. Добре було б, коли б Болгарія приєдналася до конвенцій. Посол розумів мою позицію, проте, знаючи поширеність промосковських настроїв серед свого уряду, не проявив великого ентузіазму і обмежився обіцянкою проінформувати свого міністра.

Нештатні пристрасті навколо штатного розпису

Для покращення роботи посольства я вдосконалював його структуру. Дружина Асмана Вікторія Павлівна виявилася доброзичливою людиною. Розумілася на канцелярській справі, і я її поставив завідуючою канцелярією. Важлива ланка роботи опинилася в надійних руках. Вона приносила мені кореспонденцію канадської пошти, привозила її з російського посольства, куди продовжували надсилати відкриту кореспонденцію й газети з МЗС України, приймала від дипкур’єрів і готувала їм нашу пошту, друкувала на комп’ютері документи тощо.

Під кінець 1992 року штат посольства складався з 13 осіб. Середня заробітна платня становила 1094 канадських долари.

Такий кількісний штат не був передбачений Міністерством закордонних справ України, і від мене вимагали дотримуватися штатного розпису МЗС. Але це було неможливо. Придбавши будинок, я мусив забезпечити належний дипломатичний етикет. Коли б я дослухався міністерських інструкцій, мусив би загальмувати становлення посольства. Я не міг на це піти з двох причин: по-перше, прагнув якнайшвидше розгорнути масштаби діяльності посольства, по-друге, посольство брало з бюджету МЗС зовсім мало грошей — майже всі витрати покривалися коштом канадських українців. Щоб не порушувати канадських законів про працю, які забороняють наймачеві платити найманому менше 6,5 долара на годину, я брав до роботи лише українців і українок, які не були канадськими громадянами.

За домовленістю з керівництвом КУКу посольство мало право використати до 1000 доларів на місяць на оренду житла для одного дипломата. Сім’я радника-посланника складалася з чотирьох осіб. Вона знайшла окреме помешкання, і за цю суму його винаймала. Решта дипломатів за менші площі платили до 900 доларів на місяць.

У цей час з МЗС за підписом першого заступника міністра М. Макаревича надійшла інструкція про норми забезпечення працівників установ України житловою площею, за якою дозволялось мати житло: