Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Після обіду я разом із гамбуржанкою та її дочкою Штінхен сходила в ратушу. Жінка попросила мене про це через Штінхен. Здається, дівчина була в Союзі дівчаток[30] старшою, тому зараз боїться покарань, а я, мовляв, можу завадити цьому за допомогою російських слів. Удова приєдналася до нас.

Дорогою до ратуші знову метушня і штовханина. В юрбах чимало чоловіків, але все одно відчувається, що жінок на вулицях значно більше. Навіть побачила жінку в капелюшку — вперше за довгі часи.

Перед деякими банківськими філіями, які ми недавно інспектували зі старшим лейтенантом, поставили вартових: по двоє росіян зі зведеними рушницями. Немає сумніву, що потенційних клієнтів банку це тільки відлякує.

Ратуша знову нагадує вулик. Ми стояли в сутінках коридору й чекали. Довкола нас у темряві снували розмови. Тема — «зальоти».

Так, це цікавить усіх нас, відколи вони почали нас ґвалтувати.

«Приблизно кожна друга жінка вляпалася», — заявив один голос.

Інший пронизливо зреагував на це: «Ну і хай. Все одно можна піти і позбутися».

«Кажуть, Сталін видав указ, що кожна жінка з дитиною від руського отримує картку першої категорії», — зауважив третій голос.

Загальний сміх: «Хочете сказати, що ви б заради цього..?»

«О, ні, ліпше вже собі щось зробити».

Вдова в темряві штовхнула мене і спробувала перехопити мій погляд. Та я не повернулась. Не хочу про це думати. Наступного тижня в цей час я вже знатиму певніше.

«А ви вже були в лікарні?» — пролунало запитання з жіночої черги.

«Ні, а навіщо?»

«Там облаштували пункт обстеження для жінок, які зазнали зґвалтувань. Всі повинні перевіритися. На венеричні хвороби».

Вдова ще раз мене штовхнула. Я ще не знаю, почуваюся чистою, хочу трохи перечекати.

Звісно, зі Штінхен усе пройшло гаразд, ніхто не запитував про її славне минуле. Це теж наче жарт — карати навіть неповнолітніх за речі, які вони робили з волі батьків, учителів і наставників. Як мені відомо з літератури, колись наші предки спалювали дітей за відьмацтво. Але вони бодай вірили, що в цих відьмацьких дітях оселився диявол, зробивши їх своїми речниками. Важко вирахувати, з якого моменту в нашому західному світі на людину починають покладати відповідальність.

Додому з нами йшла жінка з сусіднього будинку. Вона розповіла, що її сусідку по коридору, яка неодноразово пиячила і спала з одним і тим самим росіянином, із пістолета вбив власний чоловік, вистріливши їй у спину коло кухонної плити. Потім же вбивця — колишній службовець Вермахту, якого відправили додому через хворобу серця, — з горя пустив кулю і собі в рот. Їхня дитина, дівчинка семи років, залишилася зовсім сама. «Весь цей час вона й так була у мене, разом із сином, — пояснила жінка. — Тож я з радістю залишу її в себе. Чоловік напевно не буде проти, коли повернеться. Він завжди хотів дівчинку». А батьків загорнули у вовняні ковдри й поспіхом поховали в подвір’ї коло будинку. Пістолет теж закопали. «Добре, що в домі не було нікого з росіян», — додала вона. Бо немає сумніву, що почався б скандал, якби виявили заборонену зброю.

Ми трохи постояли коло могил на трав’янистій галявинці. Гамбуржанка зауважила, що все сталося так, як і мало: якби з Гітлером покінчили ще 20 липня 1944 року, він би напевно не розгубив рештки своєї слави. Багато хто і далі вірив би в померлого. А чи справді він мертвий? А може, втік? Зник на підводному човні? Бо чутки ходять які завгодно. Але ніхто надто на них не зважає.

Ввечері до нас прийшла екземниця і принесла сумну новину: сьогодні вона пішла на Люцовплац, щоб розшукати свого начальника — адвоката, якому багато років допомагала з процесуальними документами. Він був одружений із єврейкою і відмовився з нею розлучатися, через що мусив чимало пережити в Третьому Райху, особливо в останні роки, коли заледве вистачало на хліб. Не один місяць подружжя нетерпляче чекало на звільнення Берліна, цілими ночами вслухалося в радіо й ловило іноземні хвилі. А коли в підвал увірвалися перші росіяни і схотіли жінок, почалася колотнеча і стрілянина. Одна куля відбилася від стіни і рикошетом влучила адвокатові у стегно. Дружина кинулася до росіян, німецькою благала про допомогу. У відповідь її витягли в коридор, де на неї напосіло троє чоловіків, а вона все кричала й голосила: «Але ж я єврейка, єврейка». А чоловік тим часом стік кров’ю. Поховали його в садочку перед будинком. Дружина після того зникла, і ніхто не знає, куди. Мене проймає холод, коли я це пишу. Важко вигадати чи нафантазувати щось подібне; це — жорстокість життя у його крайніх проявах, сліпий фатум. Екземниця плакала, і її сльози збиралися в струпах на щоці. Вона сказала: «Якби ж усе вже було позаду, це нестерпне жалюгідне життя».

Субота, 19 травня 1945

Ми існуємо без газет і справжнього часу, підлаштовуємося під сонце, як квіти. Принісши воду й назбиравши дров, я пішла на закупи. Перше, що отримала на нові картки, — висівки, свинину та цукор. У висівках повно полови, цукор грудками, бо змок, а м’ясо закам’яніло від солі. Але все одно це їжа. І ми їй раді. «Цікаво, чи прийде завтра твій Ніколай», — зауважила вдова, коли я виклала на стіл торбинки й пакунки.

Після обіду в нас було свято — хатнє прибирання. Почалося все з вигуку вдови: «Та ти тільки поглянь!» І справді, з крану крапало: справжні пузаті краплі води з нашого водогону, який так довго був зовсім сухий. Ми відкрутили кран на повну, і звідти вистрілив потужний струмінь — спершу коричневий, але вже невдовзі світлий і прозорий. Нарешті дефіцит води позаду, як і нескінченне тягання відер! Принаймні в нас на другому поверсі; бо, як ми згодом дізналися, благословенна вода доходить тільки до четвертого. Але ті, хто живуть вище, можуть тепер носити воду з нашого подвір’я або набирати в сусідів поверхом нижче. І тут варто додати, що знамениті громади й об’єднання — народні, хатні та протиповітряні — поволі розсипаються. Кожен знову замикається в своїх чотирьох стінах і з осторогою добирає оточення, як і личить порядним містянам.

Ми перевернули все в помешканні догори дриґом і затіяли капітальне прибирання. Я ніяк не могла натішитися водою і знай бігала до крану. Під вечір вода скінчилася, але доти ми вже набрали повну ванну.

Дивне відчуття — одне